Неподалік адміністративної будівлі міської ради стояла невеличка крамничка де продавалася кава і всілякі смаколики.
Майже щодня Тамара зустрічалася там зі своєю подругою, Інесою, після роботи, пили каву та теревенили про те се.
Сьогодні Тамара нетерпляче тупцювала біля крамниці в очікуванні співрозмовниці. Та як би й не так, такі новини в їхньому нудному міському житті. Красень – незнайомець в їхньому містечку, який хоче купити будинок старої відьми, про який Тамара слухала лякалки ще в школі. Це ж цілий драматичний трилер, не просто історія для теревенів.
Про свій ранковий конфуз вона вже забулася, викинула його з пам’яті за непотребом, а якщо й згадає, то звісно нікому про нього не розповість.
Після того, як вранці осоромилась біля дверей мера, вона все ж винайшла, як заглянути в теку, що приніс незнайомець і яка лежала в керівника на столі, так і дізналася, крім того, що підслухала, навіщо він прибув і який саме будинок намагався придбати.
Тамара розмальовувала цю історію в себе в уяві все новими й новими фарбами. Їй вже нестерпно хотілося поділитися новинами.
Інеса затримувалась. Тамара почала їй телефонувати.
– Ну що ти там? – ледь не викрикнула в телефон. – Де ти є?
– Та підхожу вже, чого ти кричиш? Ось я, рукою тобі махаю.
Тамар відбилася, побачила подругу. Разом вони зайшли й замовили каву.
– Що ти сьогодні, наче із шилом в дупі? –
– Зараз розповім, – мовила Тамара. – Тільки вийдемо…
Вийшли з кавою в руках.
– Ну? – нетерпляче запитала подруга.
Тамара відкрила рота, кліпнула очима… і стисла губи.
Про що вона хотіла розповідати ?
Чорний позашляховик…
Мер…
З кимось розмовляє в кабінеті…
Ну то й що? Чи мало відвідувачів у мера буває?
Вона знову відкрила рота та так і застигла з паперовим стаканчиком американо біля обличчя.
– Е-е, – подруга похитала долонею перед очима Тамари. Вигляд у тої був придуркуватий – погляд скляний, вуста відкриті, тільки слини на підборідді не вистачало для повної картини ідіотизму. – Ти що, довбонулась , ти тут взагалі?
Погляд Тамари трохи просвітлів.
– Що ти розповісти хотіла?
– Я ?... Н і ч о г о ?... – повільно відповіла Тамара.
Вона опустила руку з кавою, викинула стаканчик у смітник.
– Мені додому потрібно…В мене дитина зі школи прийшла…Чоловік з роботи …незабаром…А я…Тут…Я піду…
Вона розвернулась і швидким кроком рушила додому. Подруга дивилася їй услід виряченими очима.
– Точно довбонута, – Інеса підкурила сигарету і рушила до купки знайомих, що сиділи на лавці неподалік…