1.1.

        Неподалік адміністративної будівлі міської ради стояла невеличка крамничка де продавалася кава і всілякі смаколики.

        Майже щодня Тамара зустрічалася там зі своєю подругою, Інесою, після роботи, пили каву та теревенили про те се.

        Сьогодні Тамара нетерпляче тупцювала біля крамниці в очікуванні співрозмовниці. Та  як би й не так, такі новини в їхньому нудному міському житті. Красень – незнайомець в їхньому містечку, який хоче купити будинок старої відьми, про який Тамара слухала лякалки ще в школі. Це ж цілий драматичний трилер, не просто історія для теревенів.

      Про свій ранковий конфуз  вона вже забулася, викинула його з пам’яті за непотребом, а якщо й згадає, то звісно нікому про нього не розповість.

      Після того, як  вранці осоромилась біля дверей мера, вона  все ж винайшла, як заглянути в теку, що приніс незнайомець і яка лежала в керівника на столі, так і дізналася, крім того, що підслухала, навіщо він прибув і який саме будинок намагався придбати.

    Тамара розмальовувала цю історію в себе в уяві все новими й новими фарбами. Їй вже нестерпно хотілося поділитися новинами.

      Інеса затримувалась. Тамара почала їй телефонувати.

      – Ну що ти там? – ледь не викрикнула в телефон. – Де ти є?

     – Та підхожу вже, чого ти кричиш? Ось я, рукою тобі махаю.

     Тамар відбилася, побачила подругу. Разом вони зайшли й замовили каву.

     – Що ти сьогодні, наче із шилом в дупі? –

     – Зараз розповім, – мовила Тамара. – Тільки вийдемо…

     Вийшли з кавою в руках.

 ­   – Ну? – нетерпляче запитала подруга.

    Тамара відкрила рота, кліпнула очима… і стисла губи.

     Про що вона хотіла розповідати ?

     Чорний позашляховик…

      Мер…

     З кимось розмовляє в кабінеті…

     Ну то й що?  Чи мало відвідувачів у мера буває?

      Вона знову відкрила рота та так і застигла з паперовим стаканчиком  американо біля обличчя.

      – Е-е, – подруга похитала долонею перед очима Тамари. Вигляд у тої був придуркуватий – погляд скляний, вуста відкриті, тільки слини на підборідді не вистачало для повної картини ідіотизму. – Ти що, довбонулась , ти тут взагалі?

      Погляд Тамари трохи просвітлів.

      – Що ти розповісти хотіла?

      – Я ?...  Н  і  ч  о  г  о  ?... – повільно відповіла Тамара.

      Вона опустила руку з кавою, викинула стаканчик у смітник.

      – Мені додому потрібно…В мене дитина зі школи прийшла…Чоловік з роботи …незабаром…А я…Тут…Я піду…

       Вона розвернулась і швидким кроком рушила додому. Подруга дивилася їй услід виряченими очима.

       – Точно довбонута, – Інеса підкурила сигарету і рушила до купки знайомих, що сиділи на лавці неподалік…