Розділ 1

В цьому місці, біля автостанції, завжди збиралося багато безпритульних собак.  До того ж, збиралися вони, як за правило, пізно ввечері, а рано вранці зникали. Як з ними боротися не знали. Відстрілювати шкода. Та й не можна.  Травити, тим більше. Комунальні служби, разом з санепідемстанцією намагалися одного разу відловити їх, вакцинувати від сказу і чіпіювати, але зграя дивним чином зникла і знову з’явилася тільки тоді, коли запал операції по вакцинації спав на нуль.  Врешті, на зграю махнули рукою. Піших жителів собаки не чіпали, а вдень їх взагалі було не видно.

         Біля автостанції була розвилка доріг, обидві виводили з містечка Роздоріжне на автомагістраль Київ – Харків, тільки в різних місцях. Улюбленою справою бродячої зграї було кидатись на автомобілі, що проїжджали по цим дорогам на розвилці.

         Але не цього вечора…

         Недовго після опівночі, коли на дорозі з’явився чорний позашляховик, зграя звично вилетіла назустріч. Але загавкав тільки вожак, здоровенний пес суміші східно-європейської вівчарки з невідомою породою. Решта зграї згуртувалась на обочині і мовчки спостерігали, замість того щоб накинутись, як завжди. Вожак презирливо оглянув свою зграю і потрусив назустріч автомобілю, який звернув з траси на центральну вулицю містечка, але не проїхав далі, як це траплялося зазвичай, а зупинився навпроти автостанції. Коли відчинилися дверцята і з машини вийшов чоловік, вожак також зупинився і замовк. Чоловік глянув в бік зграї і та, відчуваючи підсвідомий жах, кинулася в бік скверу за автостанцією. Останнім, підігнувши хвоста під черево, стрімголов тікав вожак.

         Чоловік деякий час дивився на куполи церкви, що висилася над містечком навпроти розвилки доріг. Куполів було два, що викликало безліч пліток серед населення. Особливо серед населення жіночого роду. Декілька днів не вщухають дощі – винна церква з двома куполами і відьми. Тижнями стоїть засуха – винна церква і відьми…

       Звичайно, логіки в цих плітках було замало, але плітки у Роздоріжному, як і в кожному містечку України, були невід’ємною частиною суспільного життя.

        Чоловік стояв непорушно декілька хвилин, не зводячи важкого погляду. Коли згасло вуличне освітлення, яке автоматично відключалося о першій годині ночі, чоловік сів в автомобіль і проїхав далі.

        ***

        Голова містечка та найближчих населених пунктів, що входили в їхню громаду, Жилка Володимир Петрович, завжди приходив на роботу за півгодини до початку робочого дня. Міг прийти раніше, але пізніше ніколи. Жив він неподалік, тому на роботу ходив пішки, службовою машиною користувався виключно в робочих цілях, а власну ганяти за декілька сотень метрів було недоречно. Цього ранку він, як і завжди, прийшов завчасно. Біля адмінбудівлі громади стояв один єдиний автомобіль – чорний позашляховик.  Він вже пройшов до дверей установи, коли його окликнули:

      –Володимире Петровичу?

     Голова обернувся, біля машини стояв чоловік. Дивно, адже тільки що

автомобіль стояв закритим і біля нього нікого не було. Чоловік був середнього зросту, охайно одягнутий в темно-сині штани, м’які чорні черевики і білу сорочку з закоченими до ліктів рукавами. Чорне волосся охайно підстрижене, на скронях сивина, що ускладнювало встановити вік. Років сорок мабуть, а може й молодший. Карі очі  впевнено дивилися прямо в очі мера містечка. Зовні цілком приємний чоловік, але було в ньому щось таке, що хотілося відразу відвести погляд.

      – Доброго дня, – мовив незнайомець. – З Вами можна поговорити по власному питанню?

      – Доброго,– мовив голова і поглянув на наручний годинник.

      – Я знаю, що робочий день ще не розпочався. Але розмова матиме користь і для вас , – продовжив незнайомець. Володимир Петрович раптом зрозумів, що не так з цим чоловіком. В нього зовсім не виражалося ніяких емоцій. Взагалі ніяких. Дивитися в його обличчя, було наче дивитися в пустоту.

      Голова ще раз глянув на годинник.

     – П’ять хвилин, – мовив він – Більше приділити не можу.

     Чоловік ступнув до дверей. Нічого не сказав, не кивнув головою погоджуючись, просто рушив з місця і пішов до голови. Той мимоволі поступився на півкроку назад, наче хотів пропустити незнайомця, але спохватився і зайшов до адмінбудівлі першим, врешті він був тут господарем, чи як?

      Кабінет мера був на другому поверсі. Вони мовчки піднялися по сходах, пройшли приймальню і зайшли в кабінет. В приміщені не було нікого крім прибиральниці, Тамари, жіночки, що приходила на годину раніше, встигнути прибрати робочі кабінети до появи інших працівників.

     Володимир Петрович зайняв місце за своїм робочим столом, незнайомець без запрошення сів навпроти і протягнув теку, що була в нього руках. Голова збирався сказати щось на кшталт : «Слухаю вас», але тепер це стало недоречним. Як тільки хотів спитати: «Що це?», маючи на увазі теку, незнайомець знову його випередив:

     – Я хочу викупити у громади цей будинок…

     Мер повів підборіддям. Він втратив контроль над ситуацією. У власному кабінеті не відчував себе господарем. Йому це не подобалося.

     Він відкрив теку і подивися на документи, що лежали в ній.

     Незнайомець хотів викупити будинок, який стояв на самому краю містечка, можна навіть сказати, за його межами. Територіально це було ще містечко, але насправді будівля одиноко стояла серед лісу неподалік від річки. Ще років п'ятнадцять тому померла його господарка, голова не зміг пригадати відразу, як звали ту жінку.