Глава 2. Передвісник

На тісній кухні смерділо підгорілим м'ясом і спеціями. Монтей зрідка готував, зазвичай, коли йому ліньки або він не мав сили йти за готовою їжею до супермаркету, у кафе. Сьогодні був саме такий день лінощів. Він просто дістав стейк з холодильника і кинув його на пательню смажити. Подзвонила Сара, розмова була короткою. Вона просила його забрати речі, що залишилися у гаражі, найближчим часом. Він пообіцяв, що заїде сьогодні перед заступом на зміну. «Сподіваюся її не буде вдома? Я не хочу її бачити...» Сарі важко далося тихе прощання, наскільки це можливо, і, хоча глобальні скандали у пари нечасто траплялися, Монтей знав, що багато з них не відбулися з тієї простої причини, що він не прагнув розвивати ті гострі теми, які Сара полюбляла кидати йому у вічі.

Повісивши трубку, Монтей дістав з мінібару дві пляшки пива і поставив їх на столик біля пакета з зів'ялими бутонами. Умостившись на табурет, чоловік відрізав шматок сухої яловичини, проковтнув і запив пивом. На смак м'ясо нормальне. Нова нічна робота забирає в нього весь час, він давно не зустрічався з друзями в барі за келихом пива.

 Щодо бутонів... так-так, це ті самі цвинтарні троянди, які Монтей виявив учорашнього ранку на капоті свого позашляховика. Він не став їх викидати, все дбайливо зібрав, як доказ у пакет, засунув у багажник і відвіз додому. Стебла троянд кинув на балконі, а двадцять бутонів забрав і тепер дивиться на цей натюрморт за сніданком і гадає, що з ним робити. Дійшов висновку, що, однозначно, хтось цим жестом хоче йому щось сказати, а можливо показати. У боса на килимі він ще не був, рано, тільки початок нового тижня чергування, але Монтей ще не вирішив, говорити йому про цей випадок або спочатку розібратися самому.

Закінчивши трапезу, він завалився спати прямо на кухонній софі й прокинувся з будильником за дві години до початку чергування. Дорогою встиг заїхати до Сари, як обіцяв, забрав сумки та валізку з інструментами. Жінки на щастя вдома не було. На цвинтар він приїхав раніше звичайного і застав кілька жалобних процесій. Чорний катафалк блищав під осінніми променями сонця біля воріт. Вдалині крізь високі кипариси проглядається свіжовирита яма з опущеною труною. Поруч вінки в людський зріст. Чути слізну лакримозу від священника. Родичі, друзі, колеги траурно схилили голови. Все це Монтей обійшов не затримуючись перед тим як опинився біля склепу Буре́.

«До чого дивна в мене робота. Не доглядач, не могильник, не озеленювач. Дивлюся за могилою покійниці й отримую за це гроші! Нудьга!»

Про нудьгу Монтей не брехав. Щоночі одне й теж, іноді трапляються розмови з доглядачем Браучем за філіжанкою. Вчорашня подія з трояндами його трохи оживила. Працюючи на покійного Стефано він щодня наражався на ризик, небезпеку, якось викручувався, десь брехав, крутився, як в'юн в ополонці. Жоден день не був схожим на попередній, а тепер що?

Відтоді як Монтей працював на Стефано Буре́, праправнука основоположника міста Барбекат, старшого брата Абеля, він ніби став ним самим. Група охоронних підприємств «Стефус» більш як двадцять п'яти років надавала детективні послуги, з охорони юридичних та фізичних осіб, об'єктів, підприємств та організацій у місті та регіонах. Після відбування служби у силових структурах, Монтей розчарувався у цій сфері. Доля випадково звела його зі Стефано Буре́, так він потрапив до «Стефусу». Починав Монтей як кваліфікований співробітник служби безпеки. Був невидимкою, охоронцем у замовника, який приховував факт наявності особистої охорони. Замовники в основному були віп-персонами. Монтей не раз ризикував, але завжди виходив сухим із води.

Останні п'ять років Монтей займає заслужену посаду заступника керівника. Він був у своєму ділі відмінником. Розбираючись у тонкощах цієї роботи та за допомогою здатності правильно оцінювати загрозу й глибокого розуміння профайлінгу, Монтей рятував життя сотням людей від потенційно небезпечних осіб. Відповідальна посада у компанії підтримувала у ньому дисциплінованість, хоча Монтей від природи був вільнодумцем. З людьми він сходився швидко лише тому, що йому було цікаво пізнавати їхню суть. У людях Монтея виводила із рівноваги невихованість. Часом він попадався на свій же гачок, бо ж розчарувався у колишньому прагненні створити з Сарою надійний союз. Виявилося, що для їхнього шлюбу не достатньо сумісного бажання уникнути самотності. Він частіше став задумуватися про розлучення. Його робота вимагала вміння аналізувати, мати відмінну пам’ять, уважність і спостережливість, увагу до дрібниць та знання психології. Напевно тому Стефано Буре́ довірив йому довести до кінця власну справу.

Скільки ще триватиме це очікування? Жодним словом це положення не замінити, саме очікування. Його колишній бос відправив працювати до свого молодшого браття під прикриттям, а сам помер за два тижні потому. Смерть дівчини якось пов'язана з ділом? Казус з трояндами? А якщо це новий бос перевіряє його, чекає коли Монтей видасть себе? Навмисне не озвучив мету його чергування біля могили, щоб подивитися на його реакцію?!

«Не стану йому говорити про вчорашнє, доки не отримаю вказівок від Стефано».

Обстеживши склеп Буре́ від якого пішов рано-вранці (ще не встиг скучити), Тео вирішив пройтися вздовж алеї по правому крилу, щоб не чути звуки наступної похоронної процесії. Ноги привели його до мармурового каменю письменника Фріулі Макліна. Територія біля поховання була дбайливо прибрана, він помітив нещодавню висадку чагарників бирючини. Монтей зупинився біля них і закурив. Вночі йому спало на думку, що вічність для померлого часом буває покаранням. Потрібно вміти гідно її прийняти, відчувати крихку межу. Монтею здавалося, що навіть після смерті мерці теж стоять перед вибором – прийняти вічний спокій або мучитися. Можливо, деякі померлі не мають права вибору, їх просто позбавляють його за мирські провини, тому їхні душі відразу вирушають блукати, щоб спокутувати гріхи. Можливо хтось сам усвідомлено вибирає поневіряння, як самокатування, як урок, як жест свободи.