Роузі

1

РОУЗІ

Привіт, мене звати Роузі, як це можна було зрозуміти з назви тебе, мого щоденника. Взагалі, я вважаю дурнуватою затією лікарів заводити тебе, але вони сказали про те, що ти маєш стати моїм уявн… бляха, вони позвали мене,тому напишу пізніше!

Так, я знову тут, мене позвали лікарі, щоб давати свої поради з приводу ведення тебе. Сказали записувати все, про що я думаю найбільше протягом дня, а також порадили мені почати знайомство, немовби ти — мій новий друг. Ну що ж… пробач, якщо я писатиму з помилками, я не те щоб можу похвалитися своїми інтелектуально-граматичними здібностями.

Мене звати Роузі, мені нещодавно виповнилося 16 років, і у мене діагноз — параноїдальна шизофренія. Це повна маячня. Я знаю, що вони ненавидять мене з дитинства, а також знаю, що я не запланована дитина, так само як і мої сестри. Але ненавидять батьки саме мене! Через це вони здали мене сюди.

Моя мама — релігійна фанатка, а батько — звичайнісенький кретин, через це вона не зробила аборт, коли завагітніла мною. Звичайно, бляха, мої батьки не знають про існування презервативів, тому у них багато дітей.Так, є нормальні багатодітні сім’ї, але це не про мою. Ну, мабуть. Насправді є одна причина. Ти міг би спитати мене, чому саме мене вони вирішили здихатися, то я відповім, бо я знаю відповідь!

Мій батько, як і більшість чоловіків, не в курсі, що стать дитини залежить тільки від нього, а він дуже хотів сина.Що ж, після 7 дівчат, за його словами, мав уже народитися довгоочікуваний син, мама теж була певна в цьому.Вона на повному серйозі ходила молитися до церкви тільки для того, щоб народився син. УВАГА: не здорова дитина, як цього хочуть нормальні батьки, а просто син! Мама любить батька, саме тому зносила себе та свій організм заради його втіхи, бо він пригрозив їй розлученням, якщо вона не народить йому спадкоємця. ХА-ХА-ХА!Спадкоємця 3-кімнатної хрущівки? Знаходячись у цій божевільні, я вже почала задумуватися про те, що у мене принаймні більше простору тут, ніж у кімнаті, яку я мушу ділити ще зі своїми сестрами. Наша кімната вдома схожа на маленький дівочий гуртожиток, який скоро репне від перенаповнення.

Отже, всі чомусь були так певні, що буде хлопчик, та народилася я. Зіпсувавши життя мамі, батькові та, мабуть,усім.

Це буде довга історія, та доведеться розповісти тобі її. Але вже згодом, бо лікарі знову напхали мене ліками, щоб я спокійно спала.

Витяг із медичного протоколу (сторінка з історії хвороби)

  • Пацієнтка: Р. (Роузі)

  • Вік: 16 років

  • Діагноз попередній: Параноїдальна шизофренія

  • Дата госпіталізації: 04.03.2001

  • Супровід: сестра. Інші члени родини відмовилися бути присутніми.

  • Скарги пацієнтки: ворожість до оточення, агресивне ставлення до матері та батька, схильність до самозаглиблення, афективна поведінка.

  • Скарги (зі слів сестри): Вона постійно каже, що ми ненавидимо її. Псує атмосферу вдома, замикається в кімнаті, там голосно слухає музику, не звертає уваги на прохання зробити тихіше! Дуже часто або розмовляє з собою, ніби звертається до когось, або навпаки тижнями мовчить. Відмовляється приймати душ кожен день, каже, що ванна її лякає, відчуває там присутність когось, хто наглядає за нею.

  • Спостереження: Пацієнтка демонструє підозрілість до персоналу, вважає, що її «здали» сюди через небажання батьків мати ще одну дитину. Під час розмови неодноразово переводила тему на релігійні практики матері та байдужість батька. Також неодноразово вказувала на насильство з боку обох батьків.Висловлювала сумнів у власній необхідності для родини.

  • Поводження під час огляду: Пацієнтка уникала зорового контакту, говорила швидко, не дуже розбірливо,переходила на звинувачування на адресу батьків та медичного персоналу.

  • Рекомендації: Продовжити курс медикаментозної терапії, контроль сну, спостереження у динаміці,виключення органічної патології.

Ранок тут починається дивно. Дзвенить дзвоник, і всі повинні вставати одночасно. Ніби ми в школі-інтернаті,тільки без права прогуляти урок. Сніданок завжди однаковий: каша, яйце і шматок хліба. Я намагаюся їсти повільно, щоб розтягнути цей момент, бо потім день тягнеться дуже довго.

Мені подобається сидіти біля вікна. Там видно двір — дерева, лавки, іноді кота, який пробігає. Тільки заради цього можна витримати ранок.

Лікар сьогодні спитав, чи добре я спала. Я сказала: «Так». Насправді снилися дурниці, але я не хочу, щоб вони почали шукати там «симптоми».

Після сніданку ми йдемо на якусь терапію. Сьогодні була «група». Нас посадили у коло й змусили говорити про свої почуття. Дивно, я не побачила серед присутніх пацієнтів буйних чи агресивних, я думала — тут усі такі будуть. Можливо, це все не так, як я дивилася у фільмах. А можливо, буйних зовсім уже не виводять на вулицю.Люди навколо мене розповідали про свої переживання, я не слухала їх, жодного слова не чула, бо думала про своє і про те, що я тут у дρεця роблю. Коли черга дійшла до мене, я сказала, що відчуваю нудьгу. Всі засміялися, бо,мабуть, хотіли почути щось глибше. Але що я маю сказати? Що мені сумно, бо мама мене не любить і вважає божевільною?

Потім був обід. Суп, картопля і щось м’ясне, що нагадує гуму. Я з’їла половину. Сусідка по палаті Марі сказала,що я «нормальна», не така, як інші. Це було дивно чути. Нормальна? Ну, звісно, я бляха нормальна, я тут взагалі не маю бути.

Після обіду у нас була тиха година. Хоча ніхто реально не спить. В моїй «відпочивальні», включно зі мною, — 3 людини, звісно — дівчата. Ніна (здається, так її звати) перевертається з боку на бік, Марі нишком читає книжку,біля неї їх багато лежить. Я пишу тобі. Цікаво, інші люди тут також ведуть свої щоденники?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше