2

На скляну зупинку поволі падали дрібні сніжинки. Маленькі, вони жалили кожного разу, коли вітер зривався зі свого місця і знову поспішав кудись через куці коридори між будинками. Високий синій знак поруч вказував на вид транспорту, який можна зустріти тут. Автобуси, тролейбуси, трамваї, колії для яких виднілися на дорозі поміж колес автомобілів. Натерті тими ж колесами вони виблискували на сонці, яке тільки-тільки почало визирати серед суцільної стіни із сірих, таких типових для зими тієї пори хмар.

Холодне повітря ззовні стикалося із його теплим при кожному його видиху. Куца напівпрозора хмарка пари випурхала і здіймалася до своїх більших братів угорі. Він був саме з тих, хто вмів зупинити час довкола себе на коротку мить, виокремити себе та ту маленьку хмаринку.

Дрижаки пробігли по шкірі після того, як він витягнув шию, спостерігаючи за парою. На вулиці стояв страшний холод, аж занадто нетиповий для кількох минулих зим, які він пам’ятав.

Оглянувся довкола себе. Безліч перехожих стояло поруч. Ніхто не дивився в телефон, занадто швидко замерзали руки. Нахмурені брови ховали очі, багато з яких напружено щось шукали, та тепер, на цій зупинці, ніяк не змогли б знайти.

Його очі перевели погляд на табло праворуч. Електронний розклад, висотою в людський зріст, показував кількість маршрутів та час до прибуття кожного. Часто він прибріхував про час чи забував про одного-другого автобуса, але ще частіше вони просто не працювали. Табло показувало прибуття тролейбуса під номером два через п’ять хвилин.

Ховаючи свою шию назад в тепле темне пальто та тоненький сірий шарф, він мимоволі почув розмову двох бабусь, що сиділи на лаві за його спиною і ще здавалось чудом не замерзли настільки, щоб мати бажання говорити, або ж навпаки саме завдяки розмовам трохи гріли себе.

• То розказували про якісь там договори, то вже зима тяжка має бути, щось таке воду баламутять.
• Та все одно  все з пустого в порожнє.
• А людей-то постійно до чогось готують.
• То кнутом, то пряника подають. Сказали чого доброго, о, легше стало,  то вже можна і гіршого чого сказати. Воно завжди так було і впевнена, що буде.
• Чого б то вони все не закінчать... а люди мучаться.
• А люди мучаться, — сказала друга і подивилася догори. Та очі її дивились не на ті хмарки. Мудрі вони зверталися до минулого, далекого, тяжкого, знову такого схожого.

«Так воно, напевно, і є». Думка, яка миттю зринула в його голові. От тільки погляд спрямований був доліниз. У Нього не було того минулого, яке підказувало б істини. Тільки реальність, яка ховалася в темно-сірому снігу під його ногами прямо тут і зараз.

Ось почався знайомий гуркіт вагонів трамваю, а за ним виднілися роги. Саме роги тієї машини мали відвезти його.

Зупинка заворушилася. За секунду очі всіх присутніх повернулися до двох машин, судомно шукаючи номери їхніх маршрутів. У верхній частині вікна виднілася табличка з великою цифрою і дрібним шрифтом переліком станцій, який здається окрім новоприбулих ніхто і не думав читати. Гнітюча атмосфера задумів зникла вщент, коли  ноги перехожих, заступаючи один одного, подалися до відчинених проходів машин.

Він не квапився потрапити всередину тролейбуса першим, даючи можливість втомленим ногам старших зайняти сидячі місця. За звичкою одразу подався до останніх дверей, аби зайняти місце біля заднього скла. Там можна зручно спостерігати вулиці та лиця інших водіїв, читати за ними сьогоднішній день.

Двері зачинилися. Зі стальним шурхотом подув останній протяг морозного повітря. Руки схопилися за нагрітий вже кимось поручень. Залишилося вісім зупинок.