11

В день концерту хлопці були зайняті у клубі. Готували і налаштовували апаратуру, інструменти, акустику для того, щоб звучання було ідеальним. Це було не просто  оскільки клуб мав не достатньо високу стелю і звук линув низько. Все вдалося. Талановиті звукорежисери із місцевої ТРК налаштували звук, так як потрібно. Хлопці задоволеними поїхали до готелю відпочити перед виступом. Алєкс трішки розчарувався, що не вдалося відвідати галерею, побачити Марію. Він же так готувався до зустрічі. Так прагнув! Ті фрази, які він підготував,  жили у ньому окремим життям. Він був переконаний, що ті слова стануть переконливими для Марії. Що в наслідок тієї розмови він матиме шанс спілкуватися із нею. Можливо бачитися час від часу. Надіявся, що вона прийме запрошення і відвідає його у Києві. У разі відмови плану «Б» він не мав. І якщо не вийде запланованого, Алєкс не знав як йому діяти далі. У відносинах із Марією він хотів мати план, оскільки, вона перша жінка із якою Алєкс хотів бути усвідомлено.

Наступного дня усі відвідувачі клубу «Порт» в один голос заявляли, що кращого концерту, який вони відвідували не було ніколи у їхньому місті. Їх гурт,здавалося, видав максимум. Максимум, можливого із того що може дати апаратура та емоційність виконавців. Шалені соло – гітарні пасажі, шаленство на ударній установці Макса, вокал Пашки були на стільки потужними, на скільки це можливо у природі. Значну роль в успіху, звичайно відіграли глядачі, які шалено підтримували гурт. Вони жили тим концертом були поглинені ним. Було відчуття, що то не виступає гурт перед глядачами, це було поєднання єдиною естетикою гурту людей, які жили одним організмом. Світлові ефекти клубу створювали антураж майбутнього. Ніби, це відбувається не зараз, а в далекому майбутньому, де люди використовують більше ніж  5 відчуттів. А набагато більше, ніби на душевному чи тонко – молекулярному рівні. Це було прекрасно. Коли грали останню композицію на біс, зал під впливом надмірної емоційності плакав. Вони грали ту баладу, яку написав Алєкс після їх участі у фестивалі.

- Ця композиція, була написана Алєксом, після участі у фестивалі, який відбувся у вашому місті. Він заглибився у красу і своєрідність вашого міста. У таємниці ваших скверів і парку,- говорив Пашка, коли оголошував ту композицію. – Ми у гурті переконані, що він щось таїть від нас, що він тут знайшов кохання,- зал потопав в оплесках. -  Бо ж створити такі емоції у музиці може лише любляче серце…- завершив презентацію.

Потужним струмом пройшла музика тілом Алєкса. Мурашками пробігла по його душі і затріпотіла у серці немов маленька, вільна пташина у клітці. Хоча місця їй там достатньо, але це не воля. Він плакав. Відчував щастя, любов і величезне, переконливе бажання кохати її, любити і берегти. Разом із Алєксом плакав зал. Кожен учасник концерту поклав свої, особисті емоції на музику і слова його  балади.  Музика линула залом входила в кожне серце, проходила венами, аортами в душу і відносила її десь далеко у ефір. Музика змовкла, хвилину зал мовчав. Мовчав гурт. Мовчав Алєкс. Вони оживали від музичного нокауту, відходили від гармонійного задоволення і відчуття єднання. Раптові оплески вивели Алєкса із трансу, його сповнені щастя очі були повні сліз. Перед поклоном вони обнялися.

- Ну ти й дав, старий, я такого ще не відчував,- промовив Макс, дивно вглядаючись в Алєкса,- іди до неї…,- додав рішучо.

О, так!  Макс би так і зробив. Побіг би. Розбив би усі перешкоди, забрав усі перепони і тих, хто проти того. Макс він такий.

Алєкс вийшов через чорний хід нічного клубу. Провели охоронці, обмінявши його непомітну втечу на селфі. Він був згідний заплатити значно більше чим селфі, аби вирватися із залу. Йому завжди було важко після концертів залишатися у замкненому просторі. Душа потребувала волі і свіжого повітря. Хотілося пройтися парком чи вулицями  і запам’ятати емоції концерту. Зберегти їх у собі, відчути натхнення для подальшого творення тієї особливої, особистої емоції. Алєкс вийшов на тротуар. Висотка ТЦ у якому розміщався клуб лишилася позаду. Натовп людей стояв попід будівлею, лунали захоплені вигуки, людей які  відчули одні емоції із ним. Він повільно пішов по тротуару.

Нічні ліхтарі тьмяно освічували тротуар жовтавим світлом спокою. Вечір, який щойно став ніччю тішив теплом, яке огортало тіло і проходила в усі клітини мозку. Подекуди пролітали ділові хрущі, які мчали до декількох вишень, які росли неподалік від клубу. Вночі вишні виглядали, як велетенські кульбаби. Їх віття поросли суцільним цвітом і вночі, при світлі ліхтарів виглядали шароподібними.

Алєкс повільно йшов тротуаром. Розминався з поодинокими людьми, які квапливо, а хто і ні прямували своїми стежками у своїх справах. На тротуарах стояли лавочки під ліхтарями, на деяких із ним сиділи пари. Він дійшов до університету. Навпроти нього був  оглядовий майданчик. Невелика платформа, яка давала можливість бачити парк. Під майданчиком був каскадний фонтан, який поки не працював. Обабіч сходів із майданчика росли вишні, які наповнювали повітря ароматом весни і натхнення. Чомусь хотілося думати «Що все буде добре!». Алєкс зійшов із оглядового майданчика, піднявся східками до тротуару. Перейшов на інший бік вулиці, до університету, який сіяв у кольорах національного прапору. Біля нього був той сквер. Він підійшов із того ж боку як і минулого разу зі сторони кафе. Пройшовся поряд лавочок. Сів на середню. Із задоволенням протягнув ноги, які трішки стомилися після прогулянки. На повні груди вдихнув нічне, збагачене запахом вишневого цвіту повітря, повільно видихнув. Алєкс усім тілом відчував спокій і натхнення, був абсолютно задоволений і впевнений у собі.  Його музика лунала у свідомості, наповнюючи його ідеями. Він майже закінчив свій твір, лишилися декілька нюансів і можна буде його представити хлопцям. Зіграти його, зробити як рокове аранжування так і класичне. Спробувати домовитися з оркестром. І обов’язково, щоб вона почула його.