7

повертався на квартиру від «Підкови». Його партнери по гурту лишилися там. Це неможлива справа, забрати Макса, звідкілясь де є випивка і дівчата. Він і інших хлопців намовив, щоб ту вечірку гуляти допоки буде працювати кафе, а далі намовить, щоб відвідати місцеві нічні клуби. Той гуляка має хист до вечірок і знайомств, особливо із дівчатами. Алєкс, часом, полюбляє також разом із хлопцями провести годинку – другу, за бокалом чогось. Але сьогодні якось по – особливому працювала його душа. Хотілося спокою і самотності. Хотілося закрити очі, але все одно бачити. Закрити вуха, але чути. Такий стан находив, на нього тоді, коли відчував сходження натхнення. Той імпульс, Алєкс уже вивчив, необхідно підтримувати і давати йому те, що він хоче, тоді взамін отримуєш те, що потрібно тобі. Він впевнено крокував вулицею. Збоку здалося б, що то містянин повертається із своїх справ. Задоволений і впевнений. Насправді ж, в цей момент Алєкс отримував, величезний потік натхнення . Той потік, доводив до ідеалу його музичну задумку, до якої він ніяк не міг підібрати назву. Він йшов чужим і таким зрідненим містом, сповнений повного вдоволення від життя і процесу. Потрібно було десь присісти, щоб занотувати деякі моменти, які потім вдома, бережно вносить в нотний зошит. По дорозі Алєкс побачив невеличкий сквер, якраз навпроти нього на другім боці вулиці. Він перебіг вулицю і підійшов до скверу. Декілька лавочок, 4 – ри чи 5 – ть у ряд, за ними туї та голубі ялинки. Нічні, похилі ліхтарі мали дуже тьмяне світло та освічували лише кінці лавочок, а середини лишалися доволі темними. Відразу пригадав Маріїну картину, лише не було туману.

- Ого, це ж те місце із картини тої дивачки Марії, - розгледівся навкруги.

Ліворуч скверу – велика будівля. То університет. Навпроти алея, яка веде до парку. Праворуч ресторан і літнє кафе, якесь ще приміщення банку.

- Та я ж тут був, проходив коли гуляв парком. А там кафе, в якому їв штрудель і де побачив Марію,- сам собі пояснював локацію . – Хм, дивно, але це місце вдень виглядає як тисячі бачених мною скверів у різних містах країни. Нічого особливого! І в ночі нічого особливого. А від побаченого на картині тепер це місце мені якесь таємниче чи сакральне, - роздумував, вмощуючись на лавочку із освітленого краю.

Він записував свої нотатки, щоб не втратити нитку, яка привела його від кафе до цього місця. Швидко впоравшись, задоволено поклав записник у кишеню куртки. Ще раз розгледівся навкруги. Піднявся, пройшовся вздовж скверу шукаючи ракурс із якого писалася картина. Приблизно знайшов, захоплено подивився на прості речі, які під чутливою і надзвичайно талановитою рукою художника і малим нюансом у вигляді туману, робить картину шедевром. Він відчував, що у ній криється щось грандіозне. Якась величезна таємниця чи чиясь доля. Доля Марії, а можливо того чоловіка, який з похиленою головою чекав…

вирішив, ще трішки посидіти у сквері. Присів на крайню лавочку. Зручно обперся об спинку лавочки, схрестив руки на грудях . Відчуваючи величезне задоволення, закрив очі, насолоджуючись ледь – ледь прохолодним вечором квітня. День видався прекрасний.

- Привіт. – почув , ніби пошепки. Ніби на відстані хтось промовив це вітання. Він відкрив очі і побачив, що по центру скверу, перед входом у нього стоїть Марія. Вона стояла із закритими очима і парасолькою в руках. Якусь мить вона так продовжувала стояти. Далі підійшла до середньої лавочки доторкнулася її, ще мить постояла і пішла. Повільною ходою, якою ходять люди котрим нікуди поспішати. Алєкс був здивований, що його життя так дивно переплітається з життям дивачки Марії. Що їхні маршрути, за ці дні його перебування тут, щодня перехрещуються. Парк, кафе, картинна експозиція на фестивалі, кафе, «Мистецька світлиця» тепер сквер. І вона весь час однаково загадкова і знову ж це «Привіт» ніби не вітання, а щось сокровенне, давно жаденне і таємне. Дівчина майже виходила із скверу, коли Алєкс обізвався до неї.

- Марія, привіт! Ви пам’ятаєте мене. Я, , ми домовлялися з вами на завтра, подивитися картину,- швидко випалив підходячи до неї.
- , так, пам’ятаю! А що ви тут о такій порі робите?- запитала.
- Та йшов, прогулювався. Ми завтра від’їжджаємо. Ніби прощання із містом, – промовив,- І от натрапив на цей сквер! Він мені нагадав вашу картину, - трішки злукавив, запитально поглянувши на Марію.
- Так, , дійсно. Це саме те місце, яке змальоване на картині, яка вас зацікавила! Це місце надзвичайне і надзвичайно дивне. Воно різне щодня. І та картина, то лиш один із проявів того місця,- говорила Марія, розглядаючи сквер,- Він може бути іншим, тільки от в той момент він був таким,- добавила сумно. – Приємно було вас побачити тут о такій порі!
- А все ж, стосовно картини! Вона продається? – запитав .
- Ні, вибачте! Я поки не готова розлучитися з тими емоціями. Відпустити їх! – промовила Марія.
- Розумію! А я можу прийти завтра до галерею і переглянути інші картини. Можливо, вподобаю, щось інше! Можливо ви щось порадите,- запитав відверто розглядаючи Марію.

Навіть вночі і при мерехтливому світлі ліхтарів не міг не захоплюватися обличчям Марії. Її зелені, глибокі очі передавали масу емоцій, які виникали у неї під час розмови. Відразу після розлучення із Лєрою, він насолоджувався спокоєм, який швидко повернувся до нього. Той спокій настільки захопив Алєкса, що він не помічав, наскільки в особистому житті він віддаляється від установлених стандартів. Він не мав сім’ї, і що найбільш його дивувало він і не праг цього. Боячись нової поразки у стосунках. Скандалів, сварок, непорозумінь, надуманих чи дійсних. За час проживання з Лєрою він втратив ту грань, по якій людина, навіть у конфлікті розуміє, де дійсно чиста емоція, а де награно, для того, щоб боляче вдарити у найменш захищене місце. В час співжиття із нею, Алєкс навчився плакати. Плакати без сліз. Бо ж якби Лєра це побачила, це була б чергова порція кпинів і образ. Шкода, що тоді померла музика у ньому, він би плакав би нею.

Алекс дивлячись на Марію, розумів, що ця жінка – сповнена сумом і болем, який так тонко проходить і його душею, подобається йому. Він відчував гострий моральний потяг до неї і бажання захистити її від усіх негараздів, допомогти і обігріти, розрадити печалі і додати їй свого настрою. А такий настрій, як у нього тепер, заповнений ущерть музикою може дарувати спокій і піднесення. Він відчував готовність ділитися ним. Ділитися собою і своїм життям.

- Звичайно, заходьте, якщо маєте бажання. Галерея працює з 9 – тої. Мене ви зможете застати біля 11 – тої. До зустрічі. Мені потрібно йти! – відповіла Марія, поглянувши в очі у.

Відчуття погляду у душу…

- До завтра, - відповів.

, зорієнтувався в який частині центру він знаходиться попрямував на квартиру. У квартирі було пусто. Його гурт жив нічним життям міста. Спокійного для нього і такого веселого для них.

засинав, згадуючи сквер і Марію. Дивуючись наскільки органічно вона виглядає у ньому. Наскільки взагалі, вона органічна у цьому місті. І у напівдрімоті, творив музику, із образом Марії у нічному сквері в уяві.