4

Можна мені американо з молоком? І що порекомендуєте до кави? – запитав Алєкс у дівчини, яка стояла за невеличкою барною стійкою кав’ярні.
Спробуйте наш штрудель! Користується величезною популярністю серед відвідувачів! – рекомендувала барменка.
Добре, давайте штрудель. Я ось туди, в глиб сяду! Ок? – мовив Алєкс.
Де вам буде зручно, - посміхнулася барменка. Ваше замовлення буде за 10 хв. Приємного відпочинку!

Алєкс пройшов у глиб невеличкої кав’ярні. Антураж кафе дуже нагадував атмосферу подібних закладів Кракова, Варшави чи Львова. Помітне було у дизайнера бажання створити атмосферу домашнього затишку. Такого, в якому хотілося б бувати. Це вдалося цілком. Смачний запах випічки просякав в усі шпарини приміщення, в усі смакові і носові секреції у діапазоні 10 метрів від кафе. Ніби так і заманював перехожих зайти і відчути, всмакувати той аромат свіжісінького тіста у перемішку із яблучною кислинкою . А ще, у додачу до американо із молоком. « Все ж таки, я дуже люблю каву» думав Алєкс, очікуючи на замовлення. Саме цей аромат і заманив неголодного Алєкса зайти сюди. В кав’ярні було декілька столиків. Розраховані вони на невеличкі компанії, до 4 людей. Він сів за кутовий столик для двох. Невеличкий округлий із ротангового дерева стіл. Крісла також ротангові із м’якими подушками. Доволі зручно вмостившись, Алєкс роздивився своїх сусідів по кафе. Немолода пара з виду викладачі університету або ж інтелігенція. Гуманітарії одним словом. Дві студентки – першокурсниці, які жваво обговорювали наступну сесію. Молода пара, яка сиділи так близько один до одного, наскільки їм це дозволяли їхні кістки, які все ж були в їхніх тілах. Так довірливо дивилися в очі, мов би востаннє. Через стіл сиділа самотньо дівчина. Хоча напевно когось чекала або ж, той хтось, відійшов, залишивши парасольку. Парасолька було обперта об стілець напроти дівчини. До неї підійшов офіціант:

Марія, твій чай! Може тістечко…, - зваблював офіціант.
Ні, Пашка, дякую. Я не голодна, – промовила відвідувачка.
Ну, гукай, як раптом зголоднієш, – підморгнув офіціант Пашка.

Ну і Алєкс, серйозний рокер з душею композитора – класика. Та музика, яка нахлинуло біля річки у парку, що потужним потоком вирувала у душі чи, вірніше у Алєксовому тілі, давно проривалася у свідомість. Він дістав свій нотатник і вніс деякі зрозумілі лише йому позначки у ньому. Таке потужне сходження композиції було вперше за його життя. Рокові аранжування давалися легко і без особливих труднощів. Ті класичні речі, які вже вдалося написати, також лягли швидко і приємно. Але ж, і їх якість була сумнівна Алєксу. Хоча ще ніхто з живих істот не чув тих творів. Інша історія з оцим твором, який розвивався у голові! Робота над ним була складна і дуже кропітка. Хоча задум видавався грандіозним. Алєкс був задоволений собою сьогодні. Значно просунувся у композиції. Його прогулянки дали свій результат, він ставав м’якішим. Це саме те, що потрібно для його твору. Прийшло, якесь вперте переконання, що вдасться. Напевно вдасться. А, ось і кава.
Смачного, - гречно промовив офіціант Пашка, – Ще чогось бажаєте?
О, ні дякую. Можливо пізніше! – відповів.

Кава дійсно була шикарна. Вуличний аромат, який йшов від закладу не підвів. Штрудель, ідеально гармоніював із напоєм, створював атмосферу довершеності смаку.

За сусідніми столиками усе було без змін. Ті ж самі люди. Ніхто новий не підійшов. Алєкс, в ситуаціях коли йому було, аж надто комфортно відчував смуток. Не гіркий, а такий смаковитий – мабуть у поетів виникає таке почуття при написанні лірики, про нездійсненне кохання чи розбиті мрії. Завжди дивувався, як можна так складати слова, що виходила поезія. Чомусь у цій кав’ярні він відчував саме поетичну атмосферу, ліричну і трохи п’янку.

Марія, та дівчина, що сиділа поряд з Алєксовим столиком, підвелася і попрямувала до барної стійки. Розрахувалася, перекинувшись словами із барменкою. Коли відходила від барної стійки повернулася так, що Алєкс зміг побачити її обличчя. Чомусь його обдало жаром, відчув, що його щоки спалахнули, ніби раптово піднявся тиск від передозування кави. Дівчина лише на мить затримала свої зелені, чомусь у цю мить стомлені, очі на Алєкса і вийшла з кафе.
Це ж та дівчина, з парку,- подумав Алєкс, - Та що зі мною привіталася, а потім зробила вигляд, що ні! Дивачка! Якась аж надто загадкова, - думав Алекс, піднімаючись із – за столика, щоб розрахуватися, - Певно не дочекалася кавалера чи чоловіка і пішла з його парасолькою! Хоча навряд, сиділа ніби нікого не чекала, не йорзала у кріслі. Не гортала весь час мобільний.

Алекс розрахувався. Ціни приємно дивували у порівнянні із столичними. Тим більше, що кава з пирогом була дійсно чудова. Вийшов на вулицю, з приємністю вдихнув післяобіднє повітря. Свіже і напоєне пахощами тихого міста. Без обридлої метушні столиці чи міста – мільйонника. Коли вийшов на тротуар і повернув на той напрямок у якому знаходилась їхня квартира, за десяток метрів побачив ту дівчину. Пізнав її зі спини. Її картате легке пальто кидалося в очі. Він поволі попрямував тротуаром. Неволею любуючись її легкою ходою. Ніби насторожена, обережна. Так ходять люди, котрі несуть, якісь аж надто коштовні речі. Обережно, щоб не перекинути чи розбити. Дійшовши до центру, вона повернула в сторону тієї спокійної, пішохідної вулиці. Йому було в інший бік. Він поглянувши їй у слід пішов до будинку. Задзвонив мобільний:
Так, Макс, іду додому! Та я не хочу, тільки перекусив! А от вина можна!, - відповів Алєкс Максу, барабанщику їхнього гурту, непосидюху та любителю випити винця, погомоніти про дівчат та майбутнє їхньої банди, яке йому видавалося лише успішним.
Завтра о 16 – тій їхній виступ на фестивалі. Потрібно виспатися і добряче відпочити, думав Алєкс піднімаючись у квартиру. – Таки дивачка!, - пригадалася дівчина із парку, кафе.