1

Вона любила ромашковий чай. Більшість часу проводила у своїй квартирі, писала картини і вірші. Інколи, коли траплялася нагода, їздила за місто. Любила ліс і польові ромашки. Постійно з - за міста поверталася із букетом польових квітів. Ставила їх у скляну, жовту вазу. Заварювала ромашковий чай і вдихала аромат польових ромашок і ромашкового чаю. В ті хвилини вона була досконала. Спокій і краса у поєднанні з русявим волоссям, темно зеленими очима, веснянками на носі створював настрій щастя, при спогляданні її. Її звали Марія. Вона мала 29 років і не відчувала тягар від віку, від дорослішання і неминучого старіння.

Інколи її картини купували. Вона малювала свій внутрішній світ. Поетичний і разом з тим ніби у тумані. Усі обриси, силуети зображені на картинах були оповиті туманом, замкненні ним. Хоча і чітко окреслювалися на малюнку. Марія не малювала щось. Вона не малювала когось. Зображала те, що було у середині її світу, а той туман закривав істинну її. Ту, яка знаходиться на тих картинах. Ту, яка носить ці думки і натхненні ідеї у собі. Повністю бути поглиненим ними і нікому не відкриті повністю. Галереї, які продавали її картини завжди чекали від неї більшого. Очікували, що вона прислухається до побажань її клієнтів, до їх бажань писати картини на тему чи для поціновувачів. Марія так не уміла. Та й не хотіла.

Інколи її вірші публікували хороші газети і журнали. У них вона показувала свій внутрішній світ. Але завжди працювала під псевдонімом. За тим нікому не відомим ім’ям, яке аж надто надумане, вона показували частини своєї душі. Вивернутої на зовні, порвану і порізану власноруч. Ту душу, яка співає у лузі збираючи польові ромашки, Марія розриває словами, строфами, віршами. Слова інколи протестують їй. Стають у інший порядок. Намагаються бути про кохання, взаємність, сім’ю, дітей. Вона ж вперто протистоїть їм. Виправляє їх у роздуми про стан, а не про причини і наслідки. Про її стан. Це була її жертва спокою, який панує в її житті. Інколи отримувала e – mail, із пропозиціями написати цикл віршів на тему чи побажань редактора. Але вона так не уміла. Та й не хотіла.

Інколи Марія проголювалася парком. Їй не важлива була погода. Вона могла гуляти і в мороз за 20 – ть і в спеку понад 30 – ть. Їй це було неважливо. Хоча перевагу надавала весні. Вона до прогулянки парком мала свій особливий ритуал. Завжди носила з собою парасольку. Чорну із загостреним кінцем. Такі, зазвичай, носять чоловіки. Вона неквапом йшла тримаючи її в руці. Чи послуговуючись нею як тростиною. Неквапом прогулювалася попід ліхтарями старезного парку. Відремонтованими доріжками. Попід кленами, березами. Споглядала світ і навколишнє. Хоча заглиблена у себе. Ніби веде мовчазний діалог. Маршрут був однаковий. По центральній алеї парку і до річки. Там на центральному пляжі, підходила до кінця берега, вдихала на повні груди зволожене повітря і промовляла «Привіт!». Потім поверталася назад.

Постійно після прогулянки заходила у кав’ярню. Замовляла ромашковий чай і тістечко. Парасольку ставила поряд із стільчиком навпроти. Неквапом насолоджувалася солодощами. І була так же сконцентрована на собі. З кафе вона поверталася додому. Завжди пішки і завжди неквапом. У свої квартирі, в однокімнатному просторі світлих, спокійних ідей вона бралася за нову затуманену картину. Потім писала один вірш, повний розпуки і надриву. Ніби кричала. Закінчивши роботу заварювала ромашковий чай. Вона любила ромашковий чай.