Емілія
Я йду темною вулицею та тихою дорогою, яку ледве освітлюють фанарі. Так, я знаю, що це дуже не обачно та ризиковано. Але після закінчення робочого дня, єдине про, що я мрію — відпочинок. Прийти додому, прийняти теплу ванну та лягти головою на подушку.
Атмосфера була дуже не комфортною та давила на всі частини мого тіла. Музика в навушниках вже не відволікала, а навпаки, заважала та відчувалася дискомфортною. Це далеко не перша моя нічна прогулянка додому, але чомусь було дивне відчуття паніки та страху.
Чомусь саме в цей момент я поглянула через плече й моє серце почало битися швидше. Прокляття! Позаду мене йшов чоловік, на ньому був чорний капюшон, тому обличчя я не змогла розгледіти. Але можу зауважити, що він високого росту та не малої тілобудови. Якщо його мета вбити мене — я не зможу фізично цьому перешкодити. Страх почав огортати з головою, руки та ноги тремтіти, а дихати ставало складніше.
Я пришвидшила свій кров і відчуваю, як він зробив те саме й підлаштовується під мій темп. Серце гупало так голосно, що здавалося — ось-ось вирветься з грудей. Мої пальці судомно стиснули лямки рюкзака, ніби це могло хоч якось захистити.
В голові шалено крутилося — дзвонити комусь? Але кому? Поліція? А якщо я перебільшую? Можливо, це просто перехожий, який йде тією ж дорогою… Але інстинкти кричали інше.
Я наважилася озирнутися знову — так, він усе ще йде. Не зупиняється. Не переходить на інший бік. Не звертає. Просто йде за мною. І занадто він вже близько.
— Зупинися, — каже хриплий та жахливий голос. — Тут немає нікого, хто тебе врятує.
Я рвонула вперед, не думаючи, не дихаючи, не озираючись. Серце шалено калатало, легені пекли від нестачі повітря. Позаду лунали кроки — важкі, впевнені, невблаганні.
І тут — рука. Холодна, міцна, мов сталева клішня, схопила мене за плече. Я скрикнула і з усієї сили вдарила ліктем назад. Влучила. Він зашипів, але не відпустив.
— Але ж паскуда, — витирає він кров з обличчя. — Не рипайся, буде ж гірше!
— Будь ласка, — через потік сліз говорю я. — не трогайте мене. Хочете я можу дати вам гроші, телефон, золоті сережки...
Він лише істерично сміється та проводить пальцями по моєму обличчю, і мені відразу стає гидко.
— Гадаю, насолода тобою — набагато цінніша. — Прошипів він із перекошеною усмішкою, в його голосі чулося хворобливе задоволення, змішане з нетерпінням.
У моменті, коли я вже перестаю надіятися на будь-яку допомогу, і в голові починає крутитися лише одне — як зробити так, щоб усе це закінчилося менш болісно, — раптом трапляється неможливе.
Різкий звук гальм розтинає тишу ночі. Світло фар ріже темряву й зупиняється просто на нас. Чоловік, що досі тримав мене, різко зиркає вбік — і на мить послаблює хватку.
Чорний позашляховик, глянцевий, потужний, різко гальмує біля узбіччя. Двері з боку водія розчиняються з різким лязгом — і з машини виходить Він.
Мій бос.
— Відійди від неї! — його голос твердий, майже рявкає. Ніякої розгубленості, лише холодна впевненість.
— Чоловіче, їдь куди їхав! — не відступає цей виродок. — Баба моя і вона згодна!
Я боюся навіть здвинутися з місця та дихати. Дем'ян Олегович повільно підходить до чоловіка, а потім б'є кулаком його по обличчі. Той втрачає рівновагу та падає на землю і лається.
— Ненормальний. — шипить. — Потрібно було б сказати, я поділився б нею.
Через декілька хвилин перепалок, незнайомець швидким кроком йде геть зникаючи в темряві нічної вулиці, не оглядаючись. Його тінь віддаляється, але я все ще відчуваю його присутність, мовби він залишив слід у повітрі. Весь цей час я сиджу мовчки на землі, не в змозі рухатися, немов крижаний страх стискає моє тіло в обіймах.
— Ти в порядку? Подивися на мене. Він нічого не встиг зробити?— Він опускається на одне коліно, тримає за плечі й дивиться прямо в очі.
Тільки тепер я дозволяю собі розплакатися.
Я кидаю погляд на те місце, де тільки що стояв незнайомець, і відчуваю, як ноги підкошуються від жаху, хоча загроза вже минула.
— Все добре, я лише злякалася. — закриваю очі руками та намагаюся заспокоїтися. — Дякую, ви прийшли вчасно.
Ми йдемо до машини мовчки. Кроки чітко відлунюють по асфальту, і в їхньому ритмі я відчуваю якусь впевненість. Він відкриває дверцята позашляховика, пропускаючи мене вперед, і я сідаю, досі не оговтавшись повністю.
— Вдома є хтось?
Я лише заперечно похитала головою.
— Я живу одна в квартирі.
Він не одразу реагує. Лише кілька секунд мовчання та роздумів, і Дем'ян Олегович каже:
— Я їду в офіс. Буду ночувати сьогодні там. Якщо не хочеш залишатися одна, можеш поїхати зімною.
Я дуже вдячна цьому чоловікові, адже він врятував мене, але більшого я прийняти не можу. Мені потрібно побути однієї, прийняти душ, адже я відчуваю себе дуже гидко та переодягтися. В офісі ж я не зроблю цього.
— Ні, дякую. Відвезіть мене просто додому, далі я сама. — Дивлюся на чоловіка і він розуміючи киває.
Коли я нарешті потрапила додому, відчуття порожнечі було важким, немов тягар, який я ніколи раніше не помічала. Я одразу зайшла до кімнати й без сил лягла на ліжко, ковдра здавалась занадто важкою, але я все одно натягнула її на себе.
Напевно, від цих спогадів не відмитися й нікуди не дітися. Вони залишуть на мені вагомий слід та страх.
Ранок почався для мене неспішно, як завжди, після важкої ночі. Будильник дзвонив знову і знову, поки я не вимкнула його, вивільняючи себе від того неприємного звуку. Я прокинулася, відчуваючи втомленість, але все ж намагаючись налаштуватися на день, що попереду.
Я встала з ліжка, поглянувши на годинник, і зрозуміла, що вже пізно. Спішно одяглася, намагаючись зібратись якомога швидше. Легкий біль в голові нагадував про емоції, що залишились після вчорашнього вечора, але я змусила себе не думати про це.
В одязі я відчувала якийсь незрозумілий дискомфорт. Я спробувала виглядати професійно, але здавалося, що кожен рух відчувається не так, як зазвичай. Може, це було через все, що сталося? Не знаю.