Темна долина.

Ми стояли на вершині пологого пагорба. З трьох сторін нас підпирав сосновий ліс, а попереду, прямо перед нами розстилалося безкрає море холодного, сірого туману.

 - Ось вона Темна долина, у всій своїй красі. Трясця їй, - сплюнув під ноги, сказав Макс, вказуючи рукою в нікуди, - Тут не працює жоден навігаційний планшет. Сюди не сунуть свій ніс ні військові, ні учені. Та й сталкери як правило обходять стороною.

 - Загублений світ майже в самісінькому центрі Європи, - гмикнув я, - Які будуть у шановного керманича міркування?

Особа приятеля розпливлася в самовдоволеної усмішці. Він дістав з кишені розвантажувального жилета складений в кілька разів, запаяний в прозорий пластик, паперовий лист.

 - Ось мапа! - гордо сказав Макс, - Від покійного товариша Льохи Тамбовського дісталася. Він у нас в угрупуванні розвідником був.

 - Був? Значить його вже немає? І що ж сталося з твоїм приятелем?

Обличчя Макса спотворила гримаса, немов я йому наступив на хворий мозоль.

 - Зона забрала, - якось невпевнено відповів він, - Хоча, хто знає? Каламутна історія.

 - Гаразд. Вибач друже, що за товариша покійного нагадав, що не зі зла, - я поспішив заспокоїти напарника, - Давай відпочинемо півгодини і в путь. Втомився я дуже. Дай-но мені на хвильку цей шедевр топографічного мистецтва.

 - Та ти-то тут причому? - здивувався Макс, простягаючи аркуш паперу, - Клята Зона в усьому винна.

Карта хоч була накидана в поспіху, від руки, але була складена, на мій погляд майстерно. На ній були відзначені дороги, стежки, основні орієнтири, відстані між ними, а на зворотному боці аркуша пояснення до позначок. Я кілька хвилин вивчав карту намагаючись запам'ятати кожну дрібницю. Раптом мою увагу привернула одна цікава позначка у вигляді жирного кола з розп'яттям в середині.

 - Що це таке? - запитав я Макса, тикаючи пальцем в дивну позначку без опису.

 - Ти про що? - відриваючись від похмурих роздумів, розсіяно перепитав приятель, - Ах це? «Ворота в пекло».

 - В сенсі? Уточни, будь ласка, ти ж знаєш, що я не сильний в місцевій термінології.

 - Це аномалія така стаціонарна, - почав пояснювати Макс.

 - Статична? - перепитав я.

 - Полунична! - пирхнув приятель, - Не перебивай розумник! Ми не диктант пишемо! Ще її називають «Просторовий міхур». Суть її полягає в тому, що стрибнувши в неї можна опинитися на іншій локації.

 - Телепортація! Як у фантастичних фільмах? Так значить, можна стрибаючи з аномалії в аномалію подорожувати в будь-яку сторону?!

 - Якби все так просто! - похитав головою приятель.

 - А що не так?

 - Я краєм вуха чув одну історію, давно, ще новачком, на південно-західному Кордоні. Були два відчайдушних приятеля Джон і Шелест. Ось вони одного разу міцно напилися, побились об заклад, і стрибнули в ці самі «Ворота». В результаті Джона закинуло на Янтар майже до самого табору вчених. Він повернувся через тиждень. А від Шелеста одні криваві недоноски залишилися. Не прийняла його аномалія. Ось так.

 - Трясця, як сумно! – сказав я.

 - Отож, - погодився Макс, - Бувалі сталкери говорили, що Шелеста аномалія не прийняла через те, що він на відміну від приятеля із рюкзаком та автоматом стрибав. Але цього ніхто не перевіряв, так як після Джона й Шелеста бажаючих повторити смертельний експеримент не було.

 - Розумний хлопець був твій друг Льоха, тримай, - сказав я, простягаючи карту.

Опівдні легкий південний вітерець розігнав стіну непроглядного туману. Ми з Максом, було, піднялися духом. Але, як виявилося, наша радість була передчасною, не минуло й півгодини, як пішов дрібний дощ, що не додало комфорту в нашій подорожі. Поросла густою травою долина поступово почала перетворюватися в болото. З'явилося безліч калюж, які нам доводилося обходити стороною, для того щоб уникнути контактів з різними земноводними мутантами що копошилися в каламутній воді. На краю однієї з калюж я побачив дивну істоту нагадує жабу, але розміром приблизно з вівчарку. Щось було покрито блискучою темно-зеленою шкірою, що віддалено нагадує крокодилячу, а приплюснута голова з широким беззубим ротом була увінчана парою рогів. Побачивши нас, рогата жаба, противно заверещавши, пірнула в воду. Але, не всі мутанти виявилися до нас настільки лояльні. Коли нам здалося що небезпека вже позаду. Ми, до смерті втомлені, взялися підніматися на шосейний насип. Як раптом, з найближчої калюжі вискочило два монстра дуже схожі на гігантських тритонів із пронизливим шипінням кинулися на нас в атаку. Вони пересувалися з надзвичайною спритністю на своїх коротких, кривих лапах, швидко скорочуючи між нами відстань. Я, було спробував злякати нахаб ментальним імпульсом, але на земноводних це ніяк не подіяло. Крапку в нашій скороминущій зустрічі поставив Макс: двома прицільними автоматними чергами рознісши їм голови. Не чекаючи на реакції одноплемінників убитий мутантів, ми, вибравшись на асфальт, поспішили, наскільки дозволило моє здоров'я, подалі забратися від небезпечного місця. Залишок шляху ми пройшли без пригод, і в кінці дня ми таки змогли дістатися до головної мети нашої подорожі.

 - Ну, ось ми і на місці, - сказав Макс, вказуючи стволом автомата на високу, викладену з цегли трубу, поруч з якою височіла стріла баштового крана.

 - Якщо вірити твоїм інформаторам, то мабуть так і є, - без особливого ентузіазму, погодився я з приятелем.

Перед нами стояв майже добудований котельний комплекс, в стилі тодішньої тенденції до гігантоманії пізнього СРСР. За високим бетонним парканом, частина секцій якого була відсутня, височіло кілька будівель побудованих у формі майже правильної літери «П». По боках можливо допоміжні та складські приміщення. В середині величезний котельний зал, крівля якого увінчана іржавими вентиляційними грибами. Він був заввишки з триповерховий будинок, з величезними, наче гаражні ворота вікнами. Крізь ґрати віконних рам без стекол усередині приміщення було видно силуети величезних котлів, навколо яких розповзалася павутина, зіткана з хитросплетінь трубопроводів різного діаметру. Пройшовши крізь відсутні ворота, ми опинилися в просторому внутрішньому дворику. Навколо нас височіли купи щебеню, піску та будівельного сміття. У одній зі стін акуратними стопками прикриті від дощу листами шиферу, лежало кілька десятків рулонів руберойду. Поруч стояв закопчений пересувний котел для підігріву смоли. Обережно обійшовши потріскує сліпучими електричними розрядами, трансформаторну будку ми увійшли в величезне приміщення. У ньому ми побачили кілька вкритих різними манометрами, різнокаліберними вентилями та засувками чотири бочкоподібних агрегати, про призначення яких можна було тільки здогадуватися. Між собою агрегати з'єднували численні трубопроводи, прокладені переважно вздовж стін. Лічильники Гейгера негайно ж затріщали немов божевільні, вказуючи на сильний радіоактивний фон. Але ми на це не звернули уваги, так як були впевнені в надійності наших захисних костюмів. Вийшовши на середину приміщення, ми зупинилися.