«Борг» приймає рішення.

Розбита, місцями поросла молодими деревами, асфальтова дорога зробила черговий поворот, Давид побачив в декількох ста метрів, оповитий вечірнім туманом, основний корпус колишнього НДІ Агропром. За часів СРСР там радянські генетики виводили нові сорти культурних рослин. Потім, після аварії та евакуації співробітників, вся наукова діяльність була згорнута. Основне обладнання та документація вивезені. В середині дев'яностих будівля кілька разів служило тимчасовим притулком для різноманітних міжнародних експедицій вчених зоологів, біологів і екологів, що вивчали наслідки техногенної катастрофи. Після другої аварії на ЧАЕС тієї, що породила Зону ці місця придбали погану славу. Незважаючи на те, що на колишніх полігонах НДІ з'явилося безліч різноманітних аномалій, що дарували спритним сміливцям унікальні артефакти, більшість сталкерів намагалися без особливої ​​потреби сюди не потикатися. Ходили чутки про те, що під головним адміністративним корпусом є хід в незвідані підземні лабіринти повних жахливих потвор, що стережуть купи артефактів. В один час там було влаштувалася банда мародерів, яка незабаром зникла без сліду. Сміливці, які досліджували будівлі розповідали про те, що в одному з підвальних приміщень котельні бачили безліч людських кісток. Але чутки чутками, а ніхто з живих не міг похвалитися, що побував в легендарних підземеллях. Давид жадібно збирав та аналізував всі чутки, які неодноразово підтверджували лише тільки те, що на території колишнього НДІ занадто багато всякого небезпечного звірини. Він кілька разів збирався відправитися в похід на цю локацію, але без нормального спорядження та через дефіцит досвідчених кадрів справедливо вирішив не потикатися. Особливо Давида цікавив каскад з трьох штучних озер, в яких колись розводили риб. На березі одного з них після викиду при певному везінні можна було знайти володіє неймовірними цілющими властивостями артефакт «Мило». І ось тепер доля нарешті занесла його сюди.

 «Пора б озирнутися і, визначитися з місцем ночівлі». - Подумав сталкер, скоса поглядаючи на сонце, що повільно, але впевнено спливало за прихований в брудно-туманному серпанку горизонт.

У парі десятків метрів над чахлим березовим молодняком височіла викладена з добротного червоної цегли водонапірна вежа. Поряд невеличке приміщення насосної. Давид зупинився, на хвилинку задумався, і обережно, перевіряючи дорогу детектором, побрів до неї. Коли відстань скоротилася до кількох кроків, він зупинився і, обережно озирнувшись на всі боки, повільно пішов по колу. Обігнувши вежу, сталкер підійшов до невисокого ганку, присів, вивчаючи сліди.

 «Судячи по відбитку протекторів та зім'ятої траві - тут нещодавно побувало як мінімум двоє. Розмір сорок три, сорок п'ять. Не малі... Малюнок протекторів незнайомий. Значить не сталкери й не військові - і ті і інші носять взуття армійського зразка. Це дешево і практично. Тим більше торговці іншим товаром торгують вкрай рідко. Дефіцит як за часів СРСР. У цьому був прихований плюс: піди, вгадай, хто пройшов бродяга чи військовий? Ні, природно обчислити для знаючого, що і як, не так вже й важко. Військові по одному або малими групами з трьох, п'яти чоловік не ходять. І взагалі вважають за краще по Зоні пересуватися по повітрю або на броні. Але життя показує, що далеко не всі мають мозки або елементарні навички слідопита... Новачки? Ні, не може бути. Щоб два любителя екстремального туризму забралися так глибоко в Зону це з розділу фантастики». - Ретельно вдивляючись в сліди, розмірковував розвідник.

Злегка піддавшись вперед, він підібрав кілька дерев'яних трісочок. Підніс до обличчя, для чогось понюхав, потер між пальців. На трісках були залишки фарби того ж кольору що й на дверях.

 «Ті, хто тут побував до мене, колупали двері. Навіщо? Швидше за все, їх замінували! Схоже, працює армійський спецназ. Але що вони тут роблять? На кого полюють? Адже не за артефактами завітали в цю глушину?»

Відклавши автомат і рюкзак в сторону, Давид наблизився до дверей, за допомогою ліхтарика почав уважно вивчати її, сантиметр за сантиметром, ретельно розглядаючи кожну щілину. Пару хвилин по тому він полегшено зітхнув і, задовільно хмикнув.

 «Слава Богу, це не міна! Швидше за все - це шляховий вимикач, що іменується в народі «Кінцевик», котрий спрацьовує на замикання або розмикання при відкриванні дверей. Схоже, що ті, хто встановив цей пристрій, побоюється нежданих гостей. Інтуїція підказує, що треба поки не пізно піти від гріха подалі. Але куди? Чи не ночувати ж мені серед поля під відкритим небом! Сюрприз треба знешкодити. А як? Думай голова. Думай! Еврика! Якщо є мережа - значить, є радіо-передаючий пристрій, і джерело живлення».

Давид розстебнув клапан рюкзака, витягнув пластиковий контейнер для артефактів. Відкривши кришку, дістав звідти невеликий предмет циліндричної форми вугільно-чорного кольору. Це був артефакт «Електричний вампір» багато сталкерів ще називали його «Конденсатор». Він знайшов його біля трансформаторної підстанції на околиці села відразу ж після викиду.

"Артефакт «Електричний вампір» відноситься до розряду особливих. Народжується переважно в електромагнітних аномаліях. Має властивість при наближенні розряджати акумулятори, батарейки та інші автономні джерела живлення. Вперше вивчений і описаний професором Київського інституту прикладної фізики Н. І. Богданом в 200* році".

 Енциклопедія сталкера.

Розвідник підніс артефакт в район дверний рукояті, потім повільно почав водити їм з боку в бік, поступово спускаючись вниз. Коли до порога залишалося сантиметрів тридцять, він відчув в руках ледь вловимий вібрацію. Минуло менше хвилини, артефакт трохи нагрівся, це свідчило про те, що «Вампір» розрядив джерело живлення. Перевіривши на всякий випадок весь периметр двері, сталкер сховав артефакт назад в контейнер і, обережно потягнув рукоять на себе.

До ночі ми встигли пройти менше двох кілометрів. Подальше просування в непроглядній пітьмі моїм супутникам загрожувало каліцтвами, і ми вирішили ночувати на околиці Звалища прямо під відкритим небом. У невеликій порослій рідким чагарником долини, по дну якої, із заходу на схід протікав струмок. Сівши півколом навколо уламка бетонного блоку, ми взялися вечеряти. З метою безпеки багаття не стали розпалювати підкріпилися сухими пайками. Незважаючи на тривалу прогулянку на свіжому повітрі (якщо пересування по Зоні назвати прогулянкою), апетиту не було. Я все ж змусив себе прийняти їжу. Думаючи ні про що, мовчки, згриз дві галети, запивши їх водою. Макс сидів поруч, впівоберта до мене, час від часу кидаючи неспокійні погляди на всі боки. Автомат під рукою на запобіжнику, магазин пристебнутий.