Замах.

Від болісних спогадів Макса відірвав тихий скрип дверей. Потім, хтось, взявши його за руку, намацав пульс. Хлопець відкрив очі. Перед ним сидів військовий лікар, уважно стежив поглядом за стрілками секундоміра. Як Макс не намагався, але так і не зміг згадати його прізвище.

 - Я бачу, що Ви вже прийшли в себе, - піймав його погляд, посміхнувся доктор, - Як Ви себе почуваєте?

 - Голова болить, - ледь чутно прошепотів хлопець.

Військовий лікар співчутливо посміхнувся.

 - Це скоро мине. Все буде нормально. Дякуйте Богові добродію, що живі залишилися! Нумо шановний, будьте ласкаві, не повертаючи голови, простежте поглядом за олівцем.

Макс виконав його прохання. Лікар задоволено гмикнув.

 - Непогано! Я б сказав, що навіть дуже добре! Закриваємо очі, і вказівним пальцем правої руки торкаємося кінчика носа. Чудово! А тепер лівої. Просто прекрасно! - вигукував він.

Після цього доктор попросив хлопця по черзі зігнути в колінах ноги, що він і виконав.  Потім військовий лікар встав, в роздумах зробив кілька кроків по палаті.

 - Молодий чоловіче, Ви пам'ятаєте, що з Вами сталося? Як Ви потрапили в лазарет?

Кривлячись від болю, Макс заперечливо похитав головою.

 - Часткова після стресова амнезія... На жаль, це не по моїй частині. Боюся, що тут потрібна консультація просунутого психіатра. А крім головного болю скарги є? Ну, там бачення всякі, кошмари?

 - Так, весь час кошмари сняться.

Військовий лікар, на якусь мить задумався, потім почухавши олівцем за вухом, твердим голосом промовив:

 - Фізичний стан, моторика організму задовільні. Я впевнений, що у Вашому випадку все буде добре.

 «Навіщо я збрехав про те, що нічого не пам'ятаю?! Хоча, мабуть, я напевно вчинив правильно. Інакше вважали б мене за божевільного. Та й хто в здоровому глузді повірить в те, що зі мною насправді сталося?» - Подумав Максим.

 - Зараз прийде мед брат, і зробить Вам укол. Спокій і міцній сон - ось основа реабілітації.  До завтра. Одужуйте.

 «Кондратенко!» - несподівано для себе Макс, згадав прізвище лікаря.

Ніж, з тупим стуком, встромився точно в центр мішені. Потім другий, третій.  Давид, задоволено хмикнувши, запитав:

 - Ну, що друже, є бажання попрактикуватися?

 - Ні. Навряд чи у мене так спритно вийде як у Вас. Розмова є.

Розвідник, не поспішаючи, висмикнув один за іншим метальні ножі, і вклав їх в спеціальні піхви. Оцінюють, мружачись, подивився в очі, немов намагаючись прочитати мої думки.

 - Давай уже на ти. Кажи що потрібно.

 - Я хочу зустрітися з відлюдником.

 - Навіть ось як, - здавалося, нітрохи не здивувавшись, сказав Давид, - Ну, що тут скажеш?  Треба так треба. Не будемо тягнути кота за причинне місце. Сходи до Ворона візьми рюкзак. Скажеш для відлюдника. Він знає.

Часу на збори пішло не багато. Буквально чверть години, а то й менше. Ми лише наділи на ноги панчохи ОЗК, взяли патрони, зброю і фляги з водою. Давид вказав стволом автомата на рюкзак, виданий нам Вороном.

 - Ти понесеш, звикай.

Я не став сперечатися. Звалив на спину рюкзак, підтягнув лямки, кілька разів підстрибнув. Розвідник, оглянувши моє спорядження, задоволено кивнув головою.

- Вирушаємо. Боже нам допоможи.

На дорогу в Лисий гай пішло не більш години. Залишивши мене на знайомій галявині Давид, підхопивши рюкзак, зник у хащах. Чекати довелося недовго. Хвилин через двадцять він вийшов з лісу. З хитрою посмішкою приліг поряд зі мною в високу траву, зняв з пояса флягу з водою, ковтнувши, заявив:

 - Топай по моїх слідах. Старий зачекався. Не бійся - всі матюки щодо твоєї персони він уже висловив.

Дуже скоро, я вийшов на берег Чорного озера. Це була невелика природна водойма в вигляді майже правильного еліпса з пологими торф'яними берегами. Будь-яка рослинність як така відсутня. У парі десятків метрів південніше, недалеко від берега стояв, трохи нахилившись, дерев'яний хрест. Підійшовши ближче, я побачив завішений брезентом вхід в землянку. Вузька траншея полого йшла під землю.

 «Так ось навіщо Давид мене питав про кількість неіснуючих ступенів!»

 - Ну, якого біса став як постовий посеред Червоної площі?! Гостем будеш чи далі підеш бісова дитина?! - пролунав з-під землі злегка тремтячий старечий голос.

Скворцов пройшов внутрішнє КПП що відділяв територію угруповання «Борг», від тієї частини заводу «Росток», яку орендували вільні сталкери. У лейтенанта був вихідний. Він прямував в бар «Сто рентген» пропустити по парі стаканчиків з приятелями. Раптово, з дверей колишньої компресорної станції з‘явилася знайома фігура, одягнена в стандартний камуфляжний костюм угруповання, і попрямувала назустріч.

 «Матір чесна! Та це ж сержант Мінус!»

Коли вони порівнялися, снайпер згідно уставу першим віддав честь.

 - Я бачу Вас, уже виписали сержант? - простягаючи в привітанні правицю, не приховуючи подиву, запитав Скворцов.

 - Так точно. Фізичний стан задовільний. Що відносно решти, так легкий стрес і часткова амнезія, - тиснучи долоню лейтенанта, відповів Макс.

 «Амнезія кажеш?! А звідки ти дізнався про Х-18?! А може, це тільки марення?» - Подумав Скворцов.

 - Я щиро радий за Вас сержант! Одужуйте!

 - Дякую пане лейтенант.

 «Треба б дізнатися, що робив цей контужений на території сталкерів. Тим більше, сьогодні субота, зустріч з Куратором. А будь якої інформації, крім марення цього божевільного я так і не накопав». - Дивлячись услід снайперу, вирішив Скворцов.

Відвідувати вільну територію нікому не заборонялося, але бійці угруповання зазвичай уникали спілкування з сталкерами. Лейтенанту не давала спокою ключова фраза сказана сержантом в маренні  він вирішив докопатись до істини. Скворцов відчинив оббиті іржавим металом зовнішні двері компресорного цеху, зробив крок в напівтемряву коридору. Зупинився, притримав щоб не грюкнули двері, і деякий час вичікував поки очі звикали до темряви. Звідкись до нього до нього донісся тихій гомін та веселий сміх. Притримуючись за стіну лейтенант зробив декілька невпевнених кроків, намацав двері, потягши на себе клямку він побачив порожній машинний зал. Скворцов на хвилину замер прислухаючись. Ззаду зліва пролунали приглушені товщиною дверей голоси. Лейтенант простяг вперед руку намацав ще одну дверну клямку, потягнув її на себе і впевнено ступив через поріг. Раніше це було побутове приміщення для обслуговуючого персоналу. Ряд стандартних металевих шаф для переодягання і довгий стіл під закопченим тютюновим димом вікном. За столом сиділи три сталкера. На столі стояв чайник, поряд почата пляшка горілки. В тарілках видаючи приємний аромат, диміли парою макарони. Надавши особі впевнений вигляд, лейтенант, недвозначно грюкнувши могутньої долонею по кобурі, представився: