Мутаген.

Кілька тижнів по тому... Група сталкерів очолювана Давидом пізно ввечері повернулася з чергового рейду на північний схід Зони. Вони побували на локації Затон де відвідали аномалію «Кільця Сатурна». Здобич була багатою - кілька рідкісних ресурсних артефактів, що в найближчій перспективі обіцяло хороший куш. В усіх учасників експедиції був піднесений настрій, але він швидко розвіявся після того як похмура охорона табору несподівано сухо привітала товаришів. Ворон з Доком як зазвичай вийшли на ганок, але церемонія зустрічі пройшла без звичних жартів.

 - Привіт Ворон. Чому ви все сьогодні такі похмурі? Сталося чого?  - стурбовано запитав Давид товариша, простягаючи в привітанні правицю.

 - Так друже, сталося. Вчора вночі пропало троє наших хлопців, - відповів Ворон, мляво потискуючи міцну долоню розвідника.

 - Хто?!

 - Доцент, Орест і, Цезар.

Давид насупився.

 - Куди дивилася охорона?!

 - Доцент з Орестом якраз були в нічному караулі. Доцент в першому до двох, Орест в другому, з двох до шести. Цезар разом з іншими відпочивав.

 - Дивно. Доцент з Орестом дружили, а Цезар тільки з тобою та Доком іноді знаходив спільну мову. Може, пропало чого?

 - У тому-то й справа що все добро на місці!

 - Контролери в наші місця ніколи не заходили, - озвучив думки вголос Давид, - Та й не впорався б він, хлопці то у нас терті ...

 - Ми з Доком по росі пройшли кілька сотень метрів, доки не втратили сліди. Вони вели в бік Звалища, на північ.

 - Чорт забирай! Нічого не розумію.

Два тижні на сонячному морському березі пролетіли як один день. Якщо не описувати не потрібні вам подробиці, скажу так: класичний відпочинок середньостатистичного холостяка. Вдень - сонце-море, ввечері алкоголь та жінки. З метою економії фінансів та часу переважно Бальзаківського віку. Якби не кошмарні сни, я б поклавши руку на серце, з чистою совістю міг сказати, що відпочинок вдався на славу. Прибувши додому, я з ентузіазмом поринув у робочий ритм. Так пройшли ще два тижні. Перші симптоми дивного нездужання проявилися в неділю вранці. Спочатку мене пізно ввечері знудило. Вирішивши, що це банальне отруєння я, прийнявши жменю активованого вугілля, ліг в ліжко. Не став «лічити слоників», практично відразу провалився в глибокий сон.

 Мені знову наснилася Зона. Чорна, наповнена могильним мороком ніч. Я один сиджу біля багаття. Кругом, в непроглядній темряві, надривно завивають мутанти. Десь вдалині, нічну темряву шматують грозові розряди, але немає дощу. Незважаючи на те, що я тепло одягнений мені чомусь холодно. Раптом, з темряви виходить людина, в довгому як у Харона дощовику, з дерев'яним посохом в руці, запитує дозволу зігрітися біля вогнища. Я не заперечую, чолов’яга сідає навпроти. Простягає до вогню брудні долоні з тонкими пальцями. Обличчя незнайомця приховане під низько насунутим капюшоном. Ми, мовчимо кілька хвилин, потім незваний гість піднімається, і каже:

 - Мені пора. Та й тобі також. Часу залишилося мало, так що поквапся.

У мене на губах застигає питання, але я не можу вимовити, ні слова. Тіло стає неслухняним. Незнайомець, змахнувши на прощання рукою, безшумно зникає в темряві ночі. Багаття починає повільно згасати, мені стає холодно. Оглядаюся в пошуках дров, але нічого не бачу, немов я осліп. Я відчуваю, як повільно, починаючи з пальців ніг, клякне  моє тіло. Раптом, з темряви до мене доноситься далекий крик:

 - Не дай багаттю згаснути! Це твій єдиний шанс!

В цю мить я прокинувся, лежачи на підлозі, кутаючись в простирадло, руки судомно стискали пульт від телевізора.

 «Трясця, ці сни починають діставати! Так недовго й збожеволіти! Треба їхати до якоїсь бабці нехай пошепче». - Прикурюючи вранішню сигарету, похмуро вирішив я.

 "От дідько! Вкласти в будівництво об'єкта стільки грошей, і при цьому не зробити елементарного ліфта! Так могли вчинити тільки в совку»! - Підіймаючись по незліченних бетонним сходах, важко дихаючи, розмірковував завідувач відділом генетики Аристарх Степанович Угольков.

Середнього зросту, огрядний чоловік, на вигляд років п'ятдесяти. Аристарх Степанович був одягнений, як і весь науковий персонал лабораторії Х-18 в синій бавовняний халат. Досягнувши середини сходового прольоту, що розділяв мінус другий і третій рівні, він вкотре зупинився, для того щоб перевести дух.

 «Судячи з матеріалів та специфіці архітектури, підземка побудована ще за часів СРСР. Про, справжнє призначення цього бункера можна будувати десятки версій, і при цьому жодна з них не буде правильною». – Витираючи хусткою рясний піт на товстій шиї і обличчі, подумав Угольков.

Віддихавшись, він продовжив свій шлях. Пройшовши ще на два сходових прольоти, Аристарх Степанович уперся в важку броньовані двері.

 «Схоже, тут до розпаду Союзу розташовувався якийсь дублюючий бункер управління РСП, або якийсь штаб». - Прикладаючи до приймального блоку замку ключ-карту, вирішив він.

Пройшовши повз пост внутрішньої охорони, Угольков постукав у двері завідувача.

 - Так-так! Заходьте будь ласка! - пролунав високий, по-старечому тремтячий, голос.

 - День добрий Петро Ілліч, - сказав Угольков, просовуючи жирне тіло в вузькі двері.

 - І Вам не хворіти, - з глумливо єхидною посмішкою дивлячись на підлеглого, відповів професор Калугін. Він недбало кивнув на єдиний стілець, - Сідайте Аристарх Степанович. Як йдуть наші справи?

 - Ви маєте на увазі кримінальні "справи" у Гаазького прокурора? – перепитав товстун, - До нашого обопільного щастя, сподіваюся, що поки ще не заведені. Але будьте певні шановний коли там дізнаються, чим ми тут з вами займаємося, то боюсь, всесвітня «слава» нам гарантована. І повірте мені на слово Петро Ілліч - Нобелівської премії за наші витівки не дадуть!

Бліде, прикрашене акуратною сивою борідкою обличчя Калугіна перекосилося від гніву.

 - Шановний Аристарх Степанович, я прошу вас надалі таким тоном зі мною не розмовляти! Чи Ви забули, де перебуваєте?!