Рейд в кар'єр.

У похід ми вирушили рано вранці наступного дня. Крім боєприпасів кожен з нас ніс в рюкзаку солідний запас армійських сухих пайків, і головне - води. Йшли ланцюжом, слід у слід, з інтервалом два, три метра. Вів команду Давид, слідом Орест, за ним Цезар, я, замикаючим йшов Доцент. Старший групи був одягнений в новенький костюм, зроблений в основному з прогумованої тканини. Решта народу, в тому числі і ваш покірний слуга в чому Бог послав, але у кожного на ногах панчохи ОЗК. Не скажу, що відчував особливий комфорт від такого доповнення до взуття, але я розумів її гостру необхідність, так як негативного впливу радіаційних опадів на людський організм ніхто не відміняв. Ми пробиралися переважно ледь помітними лісовими стежками. До обіду вийшли на галявину до так званого «Поля чудес». Це була перша аномальна локація побачена мною. Величезне, в кілька десятків гектарів свіжозоране поле. На вигляд нічого дивного, якби не початок вересня за календарем, і те, що тракторні плуги не торкалися місцевого ґрунту як мінімум пару десятків років. Посеред поля, в серпанку сизого туману, вивергаючи густий чорний дим, ревів пропаленим глушником іржавий гусеничний трактор. Ведучий підняв вгору ліву руку, всі завмерли присівши навпочіпки. Давид розчепірив п'ятірню, подаючи Доценту знак, той наблизився. Вони про щось пару хвилин пошептались, потім Доцент ствердно кивнув, і мовчки, зайняв своє місце в похідному строю. Ми знову заглибилися на кілька десятків метрів в гущавину, і там зробили привал. Пообідавши та перекуривши знову вирушили в дорогу. Сосновий ліс змінився на мішаний, з густим підліссям що складалось переважно з кущів густого ліщини. Перетинаючи вбрід невеличкий струмок, я раптово почув за спиною тріск гілок, і гучний тупіт. Озирнувшись, побачив величезного кабана, що щодуху мчав на нас через зарості густого чагарнику. Гігантських розмірів, з налитими кров'ю криваво-червоними очима, він, як мені тоді здалося, був більший за бика. Сталкери не втрачаючи холоднокровності, скинувши рюкзаки на землю, розосередилися ставши півмісяцем, привели зброю в готовність. Величезне чудовисько, змітаючи все на своєму шляху, стрімко наближався все ближче й ближче. Коли відстань скоротилася до двох десятків метрів, Давид відкрив вогонь, слідом за ним заплескали дробовики. Я стояв в заціпенінні, і з жахом, немов в уповільненому фільмі спостерігав, як великокаліберні кулі помпових рушниць, розриваючи шкіру, рикошетили від клиноподібного черепа. Деякі, правда, впивалися в покритий густою щетиною горб тварини, але здавалося, не завдавали йому ніякої шкоди.

 - Не стій стовпом! Стріляй лопух! - вліпивши мені смачний запотиличник, вигукнув Доцент.

Я підняв зброю, і майже не цілячись, натиснув на спуск. Обріз вивергнув картеч і полум'я, на якийсь час мене огорнуло густим пороховим димом. Нам пощастило - одна з куль потрапила кабану в передню лапу, і він, клюнув рилом в землю, пропахав в ній глибоку борозну. Коли звір зупинився, втупившись у стирчачий із землі пень, до нього, спритно перемахнувши струмок, підскочив Орест, і вліпив в упор дві останні кулі чудовиську прямо під ліву лопатку. Монстр, засмикався в агонії, пронизливо заверещав. Через пару хвилин все скінчилося, кабан, завалившись на бік, в останній раз смикнув лапами, і затих. Сталкери немов нічого особливого не сталося, мовчки, перезаряджали зброю. До мене підійшов Доцент, його очі блищали під дією отриманого під час бою адреналіну.

 - Молоток! Для першого разу непогано, - грюкнувши мене по плечу, сказав він.

 - Так, - підтвердив Орест, - Бувало, що побачивши сікача, народ, кинувши все, наклавши повні підштаники драла давав. А ти не побіг, навіть вистрілити зміг. І куди бігти?! Від цієї махини вагою в півтонни далеко не втечеш.

Я подивився на Давида, той схвально кивнув головою.

 - Можна сфотографувати? - вказавши дулом обріза на тушу гігантського монстра, запитав я, - Зрозумійте, мені потрібен матеріал.

 - Без проблем, - махнувши рукою, відповів він, - Ти тільки ствол в землю опусти! Знаю, що не заряджений, але це не шкільна указка!

 - Мене клацни на тлі «П'ятачка!» - несподівано запропонував Орест, - А щоб не засвітити особистість я буду в протигазі.

Зробивши серію знімків, ми продовжили свій шлях, і через пару годин вийшли до покинутого села. Перед іржавим дорожнім знаком група зупинилася. Давид наблизився впритул, став вивчати надряпані кимось значки.

 - Що він робить? - запитав я Доцента.

 - Читає довідник сталкера, - підморгнувши, відповів він, - Он той маленький трикутник означає, що в будинках є щури. Коло з паличкою схожий на м'який знак символ дикої кішки. А ось коло з трьома паличками віялом вниз це означає, що в місцині водяться кровососи.

 - А хто такі кровососи?

 - Такий могутній мутант, якого краще б ніколи не зустрічати! - сплюнувши в придорожню траву, відповів Цезар, - Тільки це не для преси.

 - Зрозумів, врахую.

Давид повів сталкерів по дивом уцілілій асфальтовій дорозі в обхід села. У вечірніх сутінках ми прийшли до тваринницького комплексу. Він складався з чотирьох довгих корівників, водонапірної башти, побутового приміщення, та судячи по високій трубі із залишками іржавих трубопроводів кочегарки. Все господарство огороджено стандартним бетонним парканом з двома виїздами. Ворота як такі були відсутні. Я припустив, що їх, можливо, потягли мисливці за металом. Тримаючи зброю напоготові, через дірку в паркані ми проникли на територію ферми. Скрізь панувала атмосфера спустошеності, і зневіри. Ворота корівників вирвані разом з петлями, вікна вибиті всі до одного, місцями навіть не було віконних рам.

 - Кляті селюки! - крізь зуби вилаявся йшов позаду мене Доцент.

Я озирнувся. Побачивши в моїх очах німе запитання, він пояснив:

 - Місцеве бидло постаралось. Розтягли ще після першої аварії все що могли, а що не змогли - то поламали, до собачого дідька! Я сам родом з села, так що звички тамтешньої публіки знаю. Вкрасти все що «погано лежить». Не можеш вкрасти – зламай!