---
Північний Скірдан. Замок Морокрай. Тронний зал.
— ВОНИ… ВТЕКЛИ?!
Гримнув голос, що змусив усі стіни здригнутися. Срібні канделябри захитались, наче дерева на бурі.
Чоловік у чорному мундирі з розрізами на плечах, з довгим білим плащем, що тягнувся позаду, вдарив кулаком об мармуровий стіл. Кров хлюпнула з розсіченої шкіри, але він навіть не моргнув.
Лорд Северіс Ельдаріус, брат Морани.
Його очі були як застиглі льоди — блискучі, жорстокі, позбавлені жалю. Зі скронь спадало попелясте волосся, а чорні рукавички вже потріскалися від стислої люті.
— Ви мали один шанс. ОДИН! — Його голос більше не підвищувався. Став навпаки… небезпечно тихим. — І ви дозволили… їй утекти.
Навколо — тиша. Навіть тіні на стінах здавалося боялись поворухнутись.
— Вона… використала магію побутового предмета, сковорідку, мій лорде! — пролепотів один із стражників, що стояв, тремтячи, біля входу.
— Сковорідку?! — прошипів Северіс, примружуючи очі.
Стражник лише кивнув, намагаючись не ковтнути язик.
— І мої бійці… мої елітні тіньові гончі… впали від СКОВОРІДКИ?!
Він підвівся.
Усі навколо інстинктивно відступили на крок.
— Вона не просто сестра, — тихо сказав Северіс, дивлячись у вікно, де мерехтів похмурий горизонт Скірдану. — Вона — носій сили, яка мала бути... МОЄЮ!
Тиша зависла, мов перед бурею. Двоє вартових у тіні обмінялися переляканими поглядами.
— Це… це що, нова зброя? — Якщо так — я завтра йду в крамницю і куплю собі пательню.
— Може, ще й чайник візьмеш?..
— Ага. Раптом Мора почне битись посудом — я хоча б відстрілюватимусь каструлею!
— Тсс! Не говори слово “каструля”! Він ще підслухає…
Вони замовкли, коли Северіс зробив один-єдиний крок униз із підвищення. Навіть канделябри здригнулися.
Він не мав дару — але мав ціль. І ціль потребувала жертви.
Чорні вікна замку плакали інеєм. Вогнище диміло, та не гріло — ні стіни, ні серце.
Северіс фон Ельдаріус стояв у залі командування, розвертаючи в долоні уламок розтрощеного амулета. Те, що лишилося після втечі Мори.
— Вона знову вислизнула… — прогарчав він крізь зуби. — І знову не без сторонньої допомоги.
У залі стояли мовчазні тіньові слуги. Один із них — молодий, блідий, тремтів так, що броня ледь не гриміла.
— Ви дозволили їй втекти. З підземель, охоронюваних найкращими з вас. Ви допустили втрату головного об'єкта операції.
Ніхто не наважився відповісти. Лорд Ельдаріус кинув уламок у вогонь — і полум’я спалахнуло синім.
— І це ще не все, — додав він тихо. — Вона забрала із собою не лише свою силу… Вона повертається.
Німа тиша.
— Вона більше не самотня. Вона знайшла союзників. Знайшла дівчину з даром — і… знову цей клятий кіт.
Северіс сів на холодний трон. Металевий, як його душа. Йому не потрібна м’якість — тільки результат.
Він узяв зі столу стару карту. На ній — Безмовний ліс, Долина, Лінія Манових Розломів.
— Ти знайшла Гінку… ще тоді, коли я був дурним юнаком і вірив, що наставники приходять до всіх однаково.
Його голос затремтів.
— Але вона обрала тебе.
🌒 Спогад
Колись він стояв на тій самій галереї, спостерігаючи, як Мора і стара відьма сміялись, роздивляючись якісь зілля. Він тоді запитав:
— А чому не я? — спитав молодий Севнріс.
— Бо в тебе надто багато бажань і замало стриманості, Северісе, — сказала Гінка, не глянувши на нього. — Магія не любить тих, хто хоче її зламати. — Вона — моя по крові. — Але не по духу.
Тоді він не зрозумів. А тепер… тепер не пробачив.
Северіс ударив по столу кулаком. Карта підстрибнула. Один з тіньових охоронців не витримав і опустився на коліна.
— Досить.
Він звівся, очі блищали темрявою.
— Готуйте Другу Хмару, я йду сам. Мені більше не потрібні ваші невдачі.
Тіньові воїни розступились.
— Мора Ельдаріус — моя сестра. І саме тому я знаю, як її зламати. Коли твоя кров — це твій ворог, зволікати не можна.
🩶 Шепіт зла
Він підійшов до чорного дзеркала на північній стіні. Дзеркало заворушилось, як вода.
— Пора… — прошепотів він. — Прокидайся! Ми укладаємо угоду.
І щось за поверхнею дзеркала відповіло.
#5472 в Фентезі
#3210 в Різне
#1116 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025