---
У тій самій долині, де ще недавно панувала тепла цілительська енергія Айри, сонце повільно проходило крізь серпанок ранкової роси. На пагорбі, порослому звіробоєм та м’ятою, стояла колишня хижина цілительки — зараз тиха, з трохи запиленими вікнами, ніби сама природа вирішила притримати подих.
Саме в цей момент туди підійшла літня жінка.
Її хода була впевненою, хоч і неквапною. Запорошений сірий плащ спадав із плечей, наче туман із гірських схилів. Волосся — сиве, з відтінком срібла, заплетене в складну косу. Очі — яскраво-сірі, мов розбурхане небо. На ключиці, під напівпрозорою тканиною — срібний знак у формі півмісяця, що ледь-ледь світився в сутінках.
Вона спокійно штовхнула двері й увійшла до хати, наче поверталася додому.
— Вона вже там?.. — прошепотіла сама до себе, проходячи між полицями з засушеними травами. — Добре… дуже добре, але... ще не час.
В її голосі звучала пам’ять. І щось ще — знання.
Ким була ця жінка?
Її звали Салеміна. Колись вона була Верховною цілителькою при Раті Сонячного Кола — однією з наймогутніших магічних радниць імперії. Зникла багато років тому після загадкової події в Безмовному Лісі, пов’язаної з… однією втратою. Ходили чутки, що вона не просто маг. Вона — хранителька давніх знань, що не підвладні навіть Академії. А ще — вона знала Мору. Особисто. Але про це — трішечки пізніше.
---
Тим часом у глибині Безмовного Лісу…
Морана сиділа на гілляці, погойдуючи ногою, й намагалася зібрати рідкісну рослину — нічну гармонію, що цвіла лише під світлом крижаного місяця. І саме в цей момент…
— Моя пані темряви! Знову сидите високо, наче сова? — долинув голос знизу.
Вона зітхнула.
— Райнер...
Райнер був молодим солдатом імперської розвідки — високий, широкоплечий, з темно-каштановим волоссям, що ледь-ледь спадало на очі. Глибокі зелені очі блищали від завжди присутньої хитринки. Його усмішка — як у героя з популярних романів, а сарказм — міг скласти конкуренцію самій Морані.
Колись, ще до обміну силами Морани и Айри, він отримав смертельне поранення під час сутички з манокротами — істотами тіні. І Мора, проходячи лісом, неохоче його врятувала.
— Я б не вмирав, якби знав, що мою душу поверне така чарівна темрява, — залицявся він з того дня щодня. — Ви хоч розумієте, наскільки це романтично?
Морана закочувала очі:
— Романтика? Я ледь не переплутала твою кров із фарбою для печатки. Не тіш себе ілюзіями.
Він знову з’явився саме тоді, коли вона намагалася приготувати зілля.
— Можна я допоможу? — спитав він, беручи в руки інгредієнти.
— Якщо ти доторкнешся до хоч однієї краплі тіні — зіллє вибухне, і ми з тобою станемо міфами. Небажаними!
— Звучить як ідеальна перша спільна пригода!
Він послизнувся на гілці, облив себе фіолетовим настоєм.
— Ідеально… — буркнула Мора. — Фіолетовий тобі до лиця. Можеш не змивати — скажуть, що це стиль.
---
І хоча Райнер дратував її постійною увагою, жартами та нестримним бажанням бути «корисним», десь глибоко в душі — її щось чіпляло. Ця відданість. Цей щирий погляд.
Чи могла Морана — чорноока відьма, яка звикла до зрад і темряви — дозволити комусь так легко увійти в її життя?
А тим часом у долині, серед тиші, Салеміна відкрила стару книгу з елементами забутої магії… і прошепотіла:
— Їхні долі тільки почали переплітатися. Але все не так просто, як вони гадають.
---
✦ У Безмовному лісі через деякий минувший час
Морана знову вийшла на узлісся — хотіла спокою. Але Райнер, здається, вже вивчив усі її маршрути.
— Ти ж не переслідуєш мене? — буркнула вона, навіть не повертаючись.
— Якби я переслідував, хіба визнавав би це вголос? — його голос звучав легко, з тією ноткою зухвалості, що дратувала її найбільше.
Він підійшов ближче. Його меч був припорошений пилом лісу, одяг — імперський, але вільний, без жодного знака підрозділу. Його усмішка — трохи втомлена, але щира.
— Слухай, Морано. Я давно хотів тебе запитати…
— Це щось на кшталт «дай мені шанс» чи знову «хочу вивчити темну магію через кохання»?
— Ні, серйозно. — Його голос став тихішим. — Після того, як ти мене врятувала… Я став бачити сни. Дивні. Про… тебе. Але не теперішню. Іншу. В білому. І…загадкову жінку похилого віку, вона назвалася Салеміною.
Це ім’я викликало в ній холод.
Морана розвернулася.
— Ти знаєш Салеміну?
— Ні, не знаю. Але в тих снах вона називає мене... Роріком. Хоч моє ім’я — Райнер. І ще... в тих снах я — маг.
Мора на мить втратила дар мови. Вона уважно вдивлялася в його риси. Щось у ньому справді здавалося знайомим. Надто знайомим.
Але... це неможливо.
---
✦ У долині. Будинок Айри
Салеміна стояла над столом, укритим мапами, старими записами й вирізками з трав’яних свитків. Поруч — прозора сфера з відображенням Безмовного Лісу. Вона торкнулася її — і зображення блиснуло.
— Вони вже поряд. — Її голос був м’яким, але твердим. — І старі імена починають виринати.
З полиці вона зняла оберіг — той самий, який колись захищав Айру, коли та ще була дитиною. І шепнула:
— Вибач, онучко. Я надто довго мовчала.
Салеміна була не просто магом. Вона — бабуся Айри. І разом із Морою — колись була частиною Таємного Круга. Але зрада одного з членів круга розділила їхні шляхи. І, можливо… Райнер — не просто солдат. Він реінкарнація мага Роріка — єдиного, кого колись кохала Морана… і єдиного, хто її зрадив.
> Історія повторюється? Або це шанс зламати коло?
---
#5460 в Фентезі
#3205 в Різне
#1113 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025