Будинок Морани — тепер уже Айри — не спав. Всередині потріскував вогонь, і відьмині книги, здавалося, самі перегортали сторінки. Над столом завис свиток — він світився блідо-золотим сяйвом, поки Ассиль мовчки вдивлявся в нього, ставши знову людиною.
— Ти щось упізнав? — Айра обережно сіла поруч. Її пальці торкнулися його ліктя. Тепла хвиля пробігла шкірою. Вона не помітила, як почала хвилюватись, коли він мовчав.
Ассиль нарешті заговорив:
— Цей знак. Це... мій родовий символ.
— Що? — Айра мало не вронила келих із трав’яним настоєм. — У тебе є… рід?
— Був, — холодно промовив він. — До того, як я став фамільяром.
Він підвів очі. Вони сяяли ледь бірюзовим, але в глибині виднівся тягар століть.
— Мене звали Ассілларій. Я був спадкоємцем древнього роду магів-тіней. Ми оберігали рівновагу між життям і забуттям. Поки один із наших не збожеволів… і не відкрив браму до спотвореної магії. Я... не зміг його зупинити. І заплатив за це прокляттям.
— Ти… був людиною? — прошепотіла Айра.
— Я і є нею, глибоко в середині. Але тепер я пов’язаний із тінню, з формою кота. Відьма Морана врятувала те, що залишилось від мене, зробивши фамільяром. Але... — він подивився на неї, — здається, саме ти тепер пробуджуєш у мені рештки мого минулого.
Тим часом у долині — тривога. Один із солдатів, який дивом вижив після нічної сутички в Безмовному лісі, почав виявляти незвичну силу. Його дотик лікував рани, але тіло стрімко слабшало. Арден, який залишився в долині, негайно написав листа Айрі з проханням повернутися або допомогти на відстані.
— Що ж це за ланцюг такий? — зітхнула вона. — Кожен, хто доторкається до нашої магії, починає… змінюватись.
— Бо вона вже не твоя, — тихо сказав Ассиль, — і не тільки Морана. Це — нова сила, народжена з поєднання.
— І це... добре? — обережно спитала вона.
— Це небезпечно.
Ввечері вони знову спробували розшифрувати решту символів. Айра сиділа навпроти, поклавши ноги під себе, закутавшись у стару мантію Морани. Ассиль сконцентрувався, але раптом відчув тепло поруч.
Айра заснула. Лоб на згортці свитка. Вії тремтіли, на губах лишалась напівпосмішка.
Він простягнув руку, не торкаючись, а просто прикрив її плечі покривалом. І шепнув собі:
— Чому ж ти така... неправильна для мене. Але така… справжня.
Книга, що лежала поруч, клацнула і перевернула сторінку.
— І навіть магія це відчуває.
У цю ж мить у Безмовному лісі, неподалік будинку, знову з’явилася гінка. Та сама. Але тепер вона стояла поруч із ще однією фігурою — високою, з капюшоном, обличчя якого не відбивало світло. Темрява в ньому текла, як рідина.
— Їхні душі зливаються, — прошепотіла гінка. — Вони здатні розбудити силу, яку ми хотіли вберегти.
— І ми цього не допустимо, — відповів незнайомець. — Прийшов час згадати, хто був першим… і хто має останнє слово.
#5504 в Фентезі
#3217 в Різне
#1118 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025