Роковий день: Обмін силами тьми і цілительства

Глава 6: Під місяцем, де коти — не зовсім коти

 

Вечір у Безмовному лісі був особливим. Листя шепотіло, ніби знало якусь таємницю, але відмовлялося ділитися. Повний місяць висів так низько, що, здавалося, можна торкнутися його рукою. Айра сиділа на порозі хатини, обгорнувшись у стару відьмину накидку — тепер її власну. Поруч, як завжди без зайвих запитань, влаштувався Ассиль. Виглядав він цілком по-котячому: розтягнувся, поклав голову їй на коліна й глибоко зітхнув. І все було б добре… аби не одне «але».

Айра зауважила, що його хвіст дивно сіпається.

— Ассилю, з тобою все гаразд? — вона нахилилася, щоб зазирнути йому в очі.
— Мгх… — хрипло буркнув той, не відкриваючи очей.
— Це "так" чи "я зараз вибухну"?

Кіт підняв голову. Очі сяяли бірюзово-сапфіровим, але Айрі здалося, що в них ховається щось… іронічне.

— Якби я знала, що у тебе линька, я хочаб гребінець взяла, — бурмотіла вона собі під ніс, бачивши декілька волосинок на її одязі.
— Я цього ще не робив, — раптом відповів голос. Людський. Глухувато-чарівний, з низькими нотками.
— Що?..

Айра глянула вниз — і ледь не перевернулася через поріг.

На її колінах уже не лежав котик. Замість нього сидів молодий чоловік з чорним як смоль, вільно-розпатланим волоссям і очима кольору шторму над океаном. У нього залишилися вуха — трохи видовжені, ніби не до кінця людські, і маленькі сріблясті роги, що ледь виглядали з пасмів.

— Ти… ти… — Айра з усіх сил намагалася зібрати думки. — Ти людина?!
— Наполовину, — байдуже знизав плечима. — Я — фамільяр. Але в цьому тілі давно не був. Не люблю перевтілень.
— Тоді навіщо зараз?

Ассиль зітхнув, відвів погляд убік і пробурмотів:

— Бо хтось знову хотів варити зілля для внутрішніх кровотеч з переплутаними інгредієнтами, і мені набридло писати лапою на пилюці.
— Так от чому в мене вибухнув казан! — Айра схопилася, потираючи запечене вухо. — Ти спеціально не попередив?
— Я сидів на полиці й спостерігав. Це вже інше.
— Спасибі за підтримку, — пробурмотіла вона з іронією. - вона так подивилась на нього і раптом згадала - Ах тиж демон! Це ти тоді біля тих дерев стояв коли ми блукали по лісу у пошуках голубого гібіскуса! То ось чому ти мени здавався знайомим...

Він підвівся й потягнувся, від сорочки (чомусь відразу ідеально підібраної) трохи оголилися ключиці. Айра відвернулася різко, як ніколи в житті.

— Можеш… знову стати котом, будь ласка?

— А ти чого червона, як пелюстка червоної троянди? — усміхнувся він, явно розважаючись.
— Тому що я не очікувала побачити… це!
— Що саме? — він нахилився ближче, очі блищали від насолоди.
— Ці... щоки. В тебе занадто гарні щоки! — випалила вона. — У кота їх не видно!

Ассиль розсміявся. Голосно й щиро, чого Айра ніколи ще не чула.

— Гаразд, чарівнице, я дам тобі час. Але пам’ятай — наступного разу, коли ти знову застрягнеш у ямі з чорною маною чи переплутаєш “сухоцвіт дракона” з “драконовим язиком” — рятувати тебе буде ось це обличчя.

Айра схрестила руки на грудях.

— Ти просто хочеш, щоб я кожного разу вибивалася з колії.
— Можливо. Мені тут не нудно.

Він клацнув пальцями — й тіло почало світитися. За мить перед нею знову сидів пухнастий, розумний котяра з химерним хвостом і тінями, що танцювали навколо нього. Тільки очі залишилися тими ж.

Айра опустилася на лавку, приклавши руку до серця. Воно билося, як скажене.
«Треба буде відвар із заспокійливого зілля… і щось проти привабливих фамільярів».

Десь у глибині лісу почулося якесь мичання. Айра насторожилася.

— Ассиль?
— Не хвилюйся. Це не монстр. Це безпорадний болотний гоблін. Можна ігнорувати.

Вони знову занурились у тишу, але вже не було тієї самої тиші. Вона стала… м’якою, затишною, із присмаком магії та чогось невимовного.

Айра глянула на кота, що сидів поруч.
— Дякую, що… був поруч.
— Я ж не покидаю своїх відьом, — буркнув він і приліг, поклавши лапу на її коліно.

---

— Це точно не хропіння, це… мелодійне дихання! —насмішливо проспівав у голосину Ассиль, сидячи навпочіпки біля Айриного ліжка й уважно вдивляючись їй в обличчя. — Хоча трохи схоже на бурю в чайнику.

— Ти знову перетворився! — прокинулася Айра й різко сіла, вдаривши його лобом.

— А ти знову спиш, ніби на війні. Вибач, але я мусив перевірити — у тебе таке обличчя, ніби ти боролася з демоном уві сні.

— А ти — улюбленець темряви, який полює на чужі сни? — пробурмотіла вона, прикриваючи щоки ковдрою. Її серце чомусь забилося швидше. Ассиль вів себе не так, як завжди. Був м’якшим. Теплішим.

Тиша між ними стала занадто відчутною, і щоб зняти напругу, Ассиль клацнув пальцями — і на столі з’явилась паруюча філіжанка чаю з нотками чебрецю, лаванди й... кори з місячного платану.

— Це… заспокійливе? — запитала Айра, вдихаючи аромат.

— Так. І трохи еліксир щирості. Вип’єш — розкажеш мені свої таємниці.

— Ніколи. — Вона ковтнула, не відводячи погляду. — Ну, може, одну…

Стук у двері перервав момент, який починав нагадувати щось більше, ніж просто ранкову бесіду. Увійшов Арден — той самий молодий солдат  із ясними очима, блондинистим волоссям, татуюванням на ключиці та пораненим плечем. Він був блідий, змучений і тримав у руках тканину, змочену кров’ю.

— Один із наших у критичному стані. Гарячка не спадає, рана пульсує чорною маною.

Айра підхопилася.

— Збирай усе, Ассилю! Нам можуть знадобитися: листя сребродерева, м’ята вовча, сушені квіти луновки, кора білої ясенки, мазь із крилопелюстки…

Ассиль закотив очі, але вже через хвилину у його руках був цілительський набір, магічно зібраний в об’ємну торбинку, що легенько побрязкувала на його плечі.

Табір солдатів був перенесений глибше в Безмовний ліс. Вони намагалися сховатись від очей — поранених ставало більше.

— Що з ними? — спитала Айра, вглядаючись у знеможені обличчя. Більшість солдатів були знесилені, деякі марили. Але один із них лежав у тіні під наметом і тремтів, ніби його мучили кошмари наяву.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше