Роковий день: Обмін силами тьми і цілительства

Глава 5: Відлуння минулої битви

 

Айра акуратно перемотувала рани одного з бійців, уважно стежачи за змінами в його пульсі. Її пальці тремтіли від втоми, але серце билося впевнено — вона знала, що встигне. Вона мусить.

— Ще один глибокий вдих, — м’яко промовила, притискаючи до боку солдата м’яку пов’язку, просочену зіллям для заживлення ран, яке вона нещодавно варила з квітки лаванди.

— Вдих, ага… Та я ледь живий, пані чарівнице… — прохрипів воїн, намагаючись усміхнутись. — Це точно була квітка, а не… м’яка лапа янгола?

Айра пирснула зі сміху, не стримавшись.

— Шкода, але ні. То просто дике зілля з Безмовного лісу. Лапа янгола звучить дорожче, але ефект трохи гірший.

Інші солдати, що лежали поруч, лише втомлено хмикнули. Ассиль, який вмостився на ящику з медичними еліксирами, ліниво позіхнув і обережно лапою відсунув одну з колб, мовляв, «все не так ви розклали, тут не по феншую».

— Якщо він зараз ще й сортирує мені еліксири… — прошепотіла Айра. — Я здамся.

— Хто здається — той варить отруту замість ліків, — буркнув Ассиль, не відриваючи погляду від ящиків. — І хто з вас тут називає себе цілителькою?

Айра закотила очі, але мовчки перевірила, чи не підмішав їй у щось, пустоцвіт чи сон-бузину.

Поряд Морана, вбрана в розірвану мантію й вся в болоті до колін, з’явилася просто… з лісу. Так, як не з’являються чаклунки, які щойно мали відпочивати у своєму темному замку з келихом вина та гримуаром на колінах.

Айра помітила її одразу.

— Морано?! — здивування в її голосі було настільки голосним, що навіть Ассиль підняв одне око.

— Що, ніколи не бачила жінку, яка пішла в обхід замість порталу? — відказала та, кидаючи гілку зі свого каптура. — Мене вивергнуло у трохи не той край лісу. А дім вирішив пожартувати — не впустив одразу. Тож я йшла… і йшла… і знайшла вас по звуках — Айро, ти кричиш так, що відлуння пішло аж до мого колодязя.

— Я… Я кричала?

— Кричала. На кота. На себе. На бутель із зіллям, який ти п'ять хвилин тому вилила собі на сукню. — Відьма підморгнула. — Спостерігати було весело.

Айра почервоніла до вух.

— А як ти себе почуваєш? Ти ж… довго йшла.

— Мені б кави й трохи людського сарказму. А так — як завжди, темна, елегантна й дещо ображена на портал, — сказала Морана, витягуючи з-під плаща пляшечку з рідиною. — Це зілля проти магічних отруєнь. Підійде хлопцю, якого тягне від леза монстра.

Айра взяла пляшечку, і раптом згадала.

— Ти не казала, з ким вони сражались…

Морана опустила голос.

— Це не були просто грабіжники. Вони натрапили на істоту, яку здавна вважали вимерлою — північного хрестоноса. Магічне чудовисько, колись створене на війні проти магів. Його кістяний панцир вбирав чари, і лише рідкісні трави можуть загоїти його слід.

Айра втратила дар мови.

— А це… означає, що хтось знову виводить їх?

— Або вивільнив старого. І якщо це лише один, — Морана перевела погляд на солдатів, — то треба дізнатись, звідки він прийшов.

Ассиль, до цього моменту вже встиг прилаштуватись на спині одного пораненого, муркнув з підозрілою серйозністю:

— Щось мені не подобається ця історія. І я не про траву.

Айра поглянула на нього, потім — на морок лісу за спиною Морани.

Тиша згущувалася, ніби саме Безмовний ліс слухав їхню розмову.

— Щось тут не сходиться… — промовила Айра тихо, коли останній солдат поринув у неспокійний сон. — Вони кажуть, що на них напала істота з туманів. Але жоден не бачив її до кінця.

— Більшість монстрів із туману ніхто не бачить до кінця, — буркнув Ассиль, вилизуючи лапу. — Зазвичай, бо коли бачать — вже пізно.

Морана стояла осторонь, вдивляючись у флакон зі слідами чаклунської манни.

— Але ця мана… — вона стиснула посудину. — Вона зіпсована. Примішана до чогось людського. Таке буває, коли магію заражено зсередини. Хтось використав темну енергію не як силу, а як зброю, не розуміючи наслідків.

Ассиль припинив свій гігієнічний ритуал.

— Хтось або… щось?

У ту мить на межі території лісу і долини біля перевалу солдатів, поряд з палаткою - лазаретом де зараз знаходились поранені солдати, Морана, Айріс та кіт Ассиль, зачулися кроки. Важкі. Повільні. Ледь притишені. Морана одразу насторожилась, Айра вийшла за поріг палатки і визернула.

Солдат із перев’язаною рукою — темноволосий, з двома вертикальними шрамами над бровами — озиралася навколо. Здавалося, він не загубився, а щось шукав.

— Вам допомогти? — озвалася Айра.

— Ні, я… просто… свіже повітря, — відповів він занадто швидко. Надто сухо.

Його погляд ковзнув по кущах, потім на схід, куди йшов темний відгалужений шлях. Здавалося, він шукав орієнтир. Але ж у тому місці де зирнув очима той темноволосий солдат був дім Морани — місце, де ніхто не може просто «знати дорогу», якщо тільки не був там раніше…

Айра помітила це. Але не сказала ні слова.

---

Коли той солдат пішов назад у приміщення, Айра озирнулася до Морани.

— Він… дивний. Якось… не страждає так, як інші. І не слухає мене, коли кажу не вставати.

— Дивний — це одне, — Морана звузила очі. — Але шрам над його лівим оком… він точно не військовий. Це клеймо. Символ одного з магічних угруповань, які розпалися десять років тому. Вони працювали з некромантами.

Айра остовпіла.

— Ти думаєш…?

— Думаю, нам треба діяти швидше. І він — не просто поранений. Він або шукає щось у лісі… або вже привів це сюди.

Ассиль закрутив хвостом:

— О, так. Нарешті! Починається те, за що я люблю вашу історію — таємниці, прокляття і котів-детективів!

— Ніхто не робив тебе детективом, — кинула Морана.

— Але я вже почав справу. І в мене є план, — самовдоволено муркнув кіт.

---

Тим часом, у долині, де Айра раніше жила, в колишній світлій хижині цілительки з’явилася нова мешканка. Літня жінка з запорошеним плащем, але ясними очима та срібним знаком на ключиці. Вона зайшла до оселі, ніби знала, куди йде.

— Вона вже там? — прошепотіла сама до себе. — Добре… Ще не час. Але скоро… дуже скоро.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше