Флешбек
---
Ніч поволі опускалась на Безмовний ліс. Його тиша була не гнітючою — скоріше вичікувальною. Десь далеко скрикнула нічна птаха, а в будинку Морани вже тріпотіло м’яке світло від чарівного ліхтаря, що сам коригував яскравість залежно від настрою господарки. Зараз він ледь тлів — схоже, у відьми був настрій "ідеально між сарказмом і турботою".
Айра знову загорнулась у ковдру, сівши з Ассилем біля каміна. Кіт, як годиться фамільяру, вмостився не десь осторонь, а прямо на столі з книгами, розвалившись, ніби збирався провести лекцію про "як все робити краще, ніж ви".
— Тобі завжди треба бути в центрі уваги? — буркнула Айра.
Ассиль не відповів, але виразно переставив лапу на самий край листка з рецептом, ніби казав: «Без мене ти цей гібіскус і в очі не побачиш».
Морана, яка щойно повернулась з темної комори з мішечками інгредієнтів, зупинилась біля порогу і глянула на них. У погляді читалось щось нове — легкий проблиск задоволення, якого вона б ніколи не визнала вголос.
— Завтра вранці вирушиш зі мною до серця лісу, — звернувшись до Асселя, розкладаючи трави на стіл. — Але без паніки, і без… — вона різко зиркнула на Ассиля, — театральщини.
Кіт підняв голову і зітхнув настільки гучно, наскільки може зітхнути кіт.
— Мяу— відповів кіт наче погоджуючись з нею. Його погляд наче казав — <<Буду мовчазним і корисним. І постараюсь не налякати рослину, яка може відчути мої наміри. Це звучить абсолютно нестресово>>.
Мора на мить усміхнулась та подивилась на Айру. На її лиці проскознула така, ледь помітна посмішка, якою усміхаються старі скелі, коли вперше бачать весну.
— Якщо ліс прийняв тебе, значить, не все втрачено. Можливо, з тебе буде толк.
Айра примружилась.
— Це що, комплімент?
— Це факт, — відповіла Мора і розвернулась до своїх справ. — Не прив’язуйся. Це тимчасово.
Айра глянула на Ассиля, а той — на неї. Обоє не повірили. У повітрі пахло не тільки травами, а й початком чогось великого. І хоч обидві дівчини ніколи б не визнали цього вголос, у глибині душі вони вже знали:
День, коли вони помінялися силами — був не випадковим. І повертатися назад стане зовсім не так просто, як вони думали.
Кінець флешбека.
---
Ранок у Безмовному лісі почався, як і личить темному магічному лісу, — з мовчазного шепоту дерев, ритмічного капання роси та сну, який так і не хотів відпускати Айру. Вона прокинулася не від співу пташок (їх тут майже не було), а від того, що хтось нагло жбурнув їй у щоку суху гілочку.
— Ой! — скрикнула Айра і різко сіла. — Хто?..
— Добрий ранок, принцесо, — сказала Морана, стоячи в дверях із чашкою диму, що закручувався в спіралі над долонею. — У нас є завдання. І ти сьогодні головна.
— Головна?.. — Айра одразу підозріло примружила очі.
— Збирач трав прийшов зі звісткою, що поблизу селища — знову поранені. Солдати. Потрібно приготувати зілля. А для цього — квітка гібіскусу. І, як ти вже пам’ятаєш, росте вона тільки в глибині Безмовного лісу. Та партія квітів, що я тоді назбирала закінчилась. Не знаю, що на цей раз твоя магія в середині мене утне в цьому лісі, до речі, де я не можу з'являтися без провокацій з боку природи, мені це невідомо, і я прошу у тебе допомоги.
Айра на мить задумалася. Згадала попередній день, як ліс її прийняв, а дерева навіть трохи схилилися на знак вітання.
— Тобто я йду одна?
— Із Ассилем. — Морана кивнула на кота, який якраз стрибнув на стіл і демонстративно позіхнув.
— Чудово, — пробурмотіла Айра. — Випробування з вусами.
Кіт на це лише обережно ступив лапкою на її згорнутий манускрипт, ніби заявляючи: «Мені довіряють життя — поважай».
Невдовзі Айра зібрала речі: травник, флакон із магічною водою, моток нитки, який чомусь горів зеленим (виявилось, це протипавутинна нитка). Вийшли вдвох — вона й кіт — і рушили глибше в ліс.
— Не люблю, коли дерева шепочуться про мене, — бурмотіла Айра, пробираючись між корінням. — Це звучить як плітки.
Ассиль ішов попереду з важливим виглядом, як досвідчений навігатор. Один раз навіть зупинив її, коли вона мало не ступила у болото, що миготіло кольорами.
— Ха, могла б і сама помітити! — пробурчала вона.
Кіт оглянувся і зітхнув. Знову. Красномовно. Велично. Із нотками презирства.
На шляху в них трапився гриб-міраж. Він спочатку вдавав звичайний мухомор, а потім заговорив голосом злиденної бабусі:
— Ой, доця, зірви мене, я — скарб!
— Ну звісно! — зіронізувала Айра. — А ще, певно, спадкоємиця трону і капсула молодості.
Ассиль негайно зачарував гриб, той пискнув і зник. Айра здивовано глянула:
— Ти ще й робиш закляття? Хм. Тепер уже не знаю, хто з нас тут чарівниця.
Кіт не відповів. Він просто взяв під лапу її карту і скрутив її, ніби кажучи: «Я — логістика, менеджмент і безпека в одному флаконці».
Нарешті, на галявині, що світилася ніжно-бузковим світлом, серед гілок, що утворювали природне коло, росли ті самі гібіскуси. Їхні пелюстки мали ніжно-рожево-голубий відтінок, а серцевина — пульсувала, наче билася в ритмі лісу.
Айра вже хотіла підійти, як раптом відчула... подих за спиною. Обернулась — і нічого. Тільки тінь промайнула між деревами.
— Не подобається мені це, — шепнула вона. — Ассиль?
Але кота не було. Він щез. Як завжди в критичний момент.
Зрадник! — подумала вона, коли раптом із-за дерев вийшов юнак. Високий, худорлявий, в темному плащі з блискучим нашиванням.
— Ти — не Морана, — сказав він хриплуватим голосом. — Але в тебе її ключ.
Айра торкнулась до амулета на шиї. Подарунок Мори. Ключ від дому.
— І хто ти такий?
— Той, хто шукає правду. І квітку гібіскусу. Але, здається, мені знову не пощастило.
Айра підняла підборіддя:
— Якщо шукаєш правду — почни з манер. Я її не продаю.
— А жаль. Тоді, до зустрічі, цілителько.
#5501 в Фентезі
#3211 в Різне
#1116 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025