1. Принц на горошині

Усім дітям, які потребують татової казки.

Усім татам, які борються за цю казку.

Усім мамам, без яких казка була б неможливою.

Іграшковий потяг намотував кола навколо двометрової ялинки. Олені поруч махали підсвіченими рогами чітко у такт роковій версії «Щедрика».

На весь магазин пахли мандаринки, яких по акції накупила продавчиня і тепер ховала під прилавком.

— Можна мені цю вантажівку? — гукала на все горло дівчинка років семи.

Усі навколо раділи наближенню Різдва, окрім тата дівчинки, який побачив ціну вантажівки. І окрім ще однієї людини — власника магазину. Він стояв зі смартфоном біля вуха і терпляче слухав свою без п'яти хвилин колишню дружину:

— Я підписала документи минулого тижня! Ми вже фактично розлучені! Чого ти від мене хочеш?

— Я хочу, щоб ви з сином приїхали на Різдво! Останнє сімейне Різдво. Не заради тебе чи мене, а заради Микити!

— Чи заради твого контракту?

— Ну… Заради контракту теж! Але в першу чергу заради сина!

— Брехло! І взагалі — ти бачив, скільки добиратися з Палермо… ні, ми вже в Барселоні… з Барселони до Львова?! Нема дурних, святкуй сам!

Його останній аргумент був почутий тільки короткими гудками в телефоні.

— Всеволоде, — обережно покликала його довгонога помічниця. (Він оточував себе лише довгоногими жінками, але конкретно ця помічниця, Оксана, відповідала ще одній важливій вимозі — мала такт і гострий розум.) — Все-таки не вийшло?

— Не вийшло.

Вона зупинилася поруч. Мугикнула собі щось під ніс, відкрила теку, яку досі притискала до грудей.

— Тоді вам доведеться самому розважати Ганса Крістіана.

— Я йому пропонував Різдво з моєю сім'єю. А тут два мужики на свято в гори. Що він про мене подумає?

— Можна змінити програму відпочинку, зробити таке собі парубоцьке Різдво.

— Яке парубоцьке? — буркнув Всеволод. — Він власник столітнього сімейного бізнесу, щасливий батько чотирьох дітей і семи онуків! А головне, чітко дав мені зрозуміти — його іграшки тільки для тих, хто цінує сім'ю! Це концепція, а не булька з носа. Якщо не побачить в мені зразкового сім'янина, я не побачу свій ексклюзивний контракт!

— Тоді… — Її пофарбовані перед святами брови метнулися вгору. — Тоді вам потрібно найняти сім'ю на тиждень.

— Найняти сім'ю? А є така послуга? — Запитання прозвучало з іронією.

— Наскільки знаю, немає. Але тут, у вашому магазині, завжди повно мам з дітьми.

— І?

— Нам треба знайти самотню маму з дитиною і запропонувати їм побути вашою родиною до наступного понеділка. За гроші.

— Геніально.

Всеволод зітхнув так, що Оксана засумнівалася — це похвала чи їй ображатися. Проте часу на роздуми не було. Вона змахнула довгими віями й крутнула головою.

— Ходімо!

Її стрункі ніжки на високих підборах попрямували в самі нутрощі магазину — в ряди зі «Щенячим патрулем» і десятками варіацій пса Патрона. Всеволод дивився на ті ніжки, доки вони не сховалися за стелажем з м’якими іграшками, а тоді поплентався слідом.

Оксана петляла з ряду в ряд, на ходу поправляючи іграшки, перекошені за пів дня зусиллями десятків малих рученят.

— Ось, — шепнула вона, коли бос настиг її в черговому ряду. Тицьнула в бік полички з конструкторами.

Він прослідкував за гострим наманікюреним пальчиком і вперіщився поглядом в об’єкт Оксаниної уваги.

— Та ну ні. — Категорично мотнув головою.

— У неї немає обручки. І хлопчик віку вашого Микити.

— Так, але… Гм, вона… Не зовсім мій типаж.

— Вибачте, але не будьте принцом на горошині. Я ж вам не одружуватися пропоную, а запросити її провести разом Різдво за оплату!

Він зітхнув і, схиливши голову до плеча, ще раз придивився до покупчині з малим сином. Перед ним стояла… жінка. Цілком звичайна собі жінка років тридцяти. Брюнетка з високим хвостом на голові. У світлій штучній шубі дивного кольору — щось схоже на вилинялий білий. Шуба ховала її фігуру, але зріст Всеволод цілком міг оцінити — якщо зняти невисокі грубі підбори, буде десь метр шістдесят. Біля жінки крутився хлопчик років чотирьох-п’яти в червоній шапці з помпоном.

— Гаразд, можна спробувати. — Здався нарешті.

— Чудово. — Оксана розправила плечі. — Я поговорю з нею.

— Стояти. — Він насупив брови й скоса зиркнув на помічницю. — Я ще не розучився справляти враження на жінок.

Неспішною ходою, забгавши руки в кишені штанів, сам попрямував до покупчині.

— Добрий день. Мене звати Всеволод, можна поставити вам кілька запитань? — промовив своєю найприязнішою інтонацією.

Жінка повернула голову. Мазнула поглядом по гладко виголеній щетині, випрасуваному комірцю сорочки, що виднівся з-під пальта, і портфелю в його руці. Знову зосередившись на конструкторах, ввічливо кинула: 

— Дякую, але я вже маю свіжий випуск «Вартової башти».  

— Взагалі-то я — власник магазину, — роздратовано буркнув Всеволод. Поранене чоловіче его заявило: — І я до вас з важливим питанням.

— Так, я вірю в Бога, — зітхнула вона.

— Чудово, тоді проведете зі мною Різдво? Я заплачу.

— Що?

На мить йому здалося, що це «що» звучить як запитання обнадіяної самотньої жінки, яка зраділа можливості провести Різдво з імпозантним небідним чоловіком. Та вже за мить вона його розчарувала.

— Що ви собі дозволяєте? Ви мене за кого маєте? — Погляд незнайомки метнув іскри прямісінько на нього. — Чи це розіграш такий? — Вона крутнула головою туди-сюди, шукаючи камеру.

— Мамо, я хочу цей конструктор, — пискнув десь знизу хлопчик.

— Ти такий вже маєш.

— Послухайте, це не жарт і не розіграш. Мені потрібна сім’я на тиждень, від завтра до наступного понеділка. Я пропоную приголомшливу відпустку для вас з сином, усе — за мої гроші, і я ще заплачу зверху. У програмі — подорож в гори й відпочинок. Яремче, Буковель, святкові ярмарки й розваги, ніч у розкішному готелі, Святвечір у гірському шале й Різдво в Криворівні. Ви, ваш син, я і мій данський друг. Обіцяю, це буде мандрівка мрії, від вас потрібна тільки присутність!