Мене попередили

Радко не спав, хоч і лежав із заплющеними очима, коли Сівер увійшов без стуку.

— Знову ти, — сказав він, не розплющуючи очей.

— Ізбор помер шість днів тому. Того ж вечора, коли занедужав ти.

Очі розплющились одразу.

Сівер сів на лаву навпроти, не поспішаючи.

— Ти знав його?

— Усі тут знають усіх. — Радко сів, кутаючись у кожух тісніше, ніж вимагало тепло в кімнаті. — Він… що з ним було?

— Ліг спати. Не прокинувся. Під нігтями в матері, коли обмивала його, було темне. Те саме, що я бачив на мерці біля берега.

Радко глянув у вікно. Яблуня губилася в ранковому тумані. Він не поспішав повертати погляд до Сівера.

— Той, хто приходив до тебе, — сказав Сівер тихо, — приходив і до нього?

— Не знаю.

— Але думаєш, що так.

Радко не заперечив. Сівер відклав це як можливе підтвердження, не більше.

* * *

— Мене попередили, — сказав Радко нарешті, і голос у нього був не таким рівним, як минулого разу. — Я послухав. Наполовину. Ізбор… не знаю, чи попереджали його. Але якщо так — він не послухав узагалі.

— Що саме тобі сказали? Слово в слово.

Радко довго мовчав.

— «Сиди вдома. Хвороба сама мине, якщо не вийдеш». — Він подивився на свої руки. — Я подумав, що це про мене. Про мою хворобу. Тепер не певен.

— А про що ще це могло бути?

Радко не відповів.

Сівер розповів про надріз на вербі при броді — три старі, один новий, у зворотний бік. Дивився на Радка, поки говорив.

І побачив те, чого чекав: коротке, майже непомітне здригання.

— Ти знаєш, що це означає.

— Знаю, що це не мало статися, — сказав Радко. Це було все, чого Сівер від нього добився цього ранку.

— Сьогодні ти вийдеш із дому, — сказав Сівер.

— А ти будеш поруч, — відповів Радко.

* * *

Сівер вийшов у двір. Туман іще тримався між яблунею та рікою.

Сівер з'ясував лише одне: Радко знав, що надріз не мав з'явитися. Хто його зробив і чому — лишалося невідомим. Друге питання — ким був нічний гість і чого хотів — теж не мало відповіді.

Сьогодні був обряд.

* * *

Брамник пам'ятав його — не одразу, але пам'ятав.

— Прийшов три дні тому, перед вечором. Назвався Путятою. Сказав — із верхніх городів, торгує воском.

— Товар був?

Брамник завагався.

— Не бачив. Сказав, лишив на човні, нижче броду. Дивно для купця — товар показують одразу, щоб мито визначити.

— Ти визначив мито?

— Без товару — ні. Сказав, принесе завтра.

Завтра так і не настало.

* * *

— Про що він питав, крім дороги до заїжджого двору?

Брамник наморщив лоба, пригадуючи.

— Питав, коли приїжджає Вірник. Я сказав — зазвичай за два дні до обряду. Він перепитав: «Завжди за два?» Я сказав — завжди. Він наче заспокоївся.

Брамник сказав, що Путята наче заспокоївся. Сівер затримався на цьому слові.

— Ще щось питав?

— Чи правда, що обряд завжди на тому самому місці. При броді.

— І що ти відповів?

— Правду. А що мені було відповідати?

* * *

Сівер ішов від воріт і складав, що мав.

Купець без товару. Купець, що питає про розклад Вірника й місце обряду. Купець, якого рибалки бачили ввечері на березі — він ішов туди, де течія вже переходить у Межу.

Він подумав про пісок під нігтями. Про перший здогад, який відкинув ще того ранку біля тіла, бо знаки на тілі не сходилися.

Може, відкинув зарано.

Якщо чужинець хотів побачити Межу зблизька, він міг підійти надто близько й порушити правило, якого не знав. Тоді межова вода зробила б решту сама: не вбивство, а необережність цікавого чоловіка, який не розумів, куди можна ступати.

Просто. Логічно. Пояснює все, чого він поки не міг пояснити інакше.

Він майже повірив у це.

* * *

Мерця поклали в коморі при воротах, під рядниною, поруч зі стосом порожніх мішків.

Сівер попросив чоловіка при дверях відкинути ряднину з рук. Той відкинув і відступив на крок.

Темне під нігтями нікуди не зникло. Сівер ще раз оглянув нігті, перевіряючи версію на тому самому факті, з якого вона й почалася.

Купець зайшов у межову воду. Вода залишила на ньому те, що залишила.

Версія трималася. Він перевірив її вдруге — і вдруге вона трималася.

Тоді він зробив те, що робив зі всіма версіями, які тримаються занадто легко: перелічив, чого вона не пояснює.

Пісок під нігтями — пояснює. Спокійне обличчя — пояснює. Рибалки, що бачили, як той ішов униз за течією, — пояснює.

Темне.

— Закрий, — сказав він.

* * *

Надворі він сів на колоду біля стіни й подивився на власні долоні.

«Терла, терла. Не сходило».

Звичайний бруд змивається. Що б не вміла межова вода, мати Ізбора обмивала сина звичайною, так, як обмивають усіх, і темне з-під нігтів не пішло.

Якщо темне не йде навіть від води, то, ймовірно, воно не з води.

Він склав решту заново, і вона склалася інакше.

Ізбор помер шість днів тому. Путята пройшов крізь ворота три дні тому. Що б не лишило темне на пальцях Ізбора — воно було в Родні на три дні раніше за купця.

І пахло воно не рікою. Пахло тією травою.

Сівер викреслив версію. Лишилося питання, яке вона на кілька годин заступила: що було в Родні вже тоді — до Путяти, до його воску, до його розпитувань про Вірника?

Сонце стояло вище, ніж йому хотілося. До обряду лишалося менше, ніж він мав.