Четвертий

Хлопець ішов швидко, наче хотів якнайшвидше здихатися доручення. Сівер тримався на крок позаду.

Родень вночі був іншим містом. Удень — торг, дим із димарів, крики дітей біля колодязя. Тепер — вузькі проходи між тинами, де світло пробивалося тільки крізь щілини віконниць, та й то не з кожного двору. Десь загавкав пес — раз, і замовк, ніби хтось поклав йому руку на загривок.

Повз один двір Сівер помітив прочинені ворота й темряву за ними — ні вогню, ні голосу. Він заніс двір до пам'яті, але не зупинився: хлопець уже завертав за ріг, а наздоганяти провідника вночі означало ризикувати загубити його зовсім.

Біля воріт тіунового двору горів смолоскип. Горд чекав поруч і, побачивши Сівера, відразу рушив йому назустріч.

— Вірнику. — Горд кивнув хлопцю, і той зник у темряві двору, радий, що доручення скінчилося. — Дякую, що прийшов.

— Що сталося?

Горд зняв із гака смолоскип і лише тоді відповів:

— Ходімо. Краще покажу, ніж скажу.

Вони оминули торг і Радків двір та пішли в інший бік, до спуску за останніми тинами. Сівер знав цю дорогу з Права Межі, хоча сам ніколи не ходив нею: за Договором двоє людей тіуна щовечора мали обійти берег до броду й повернутися. Так було записано в кожному Договорі, який він оновлював за останні дванадцять років. Причини ніхто не пояснював.

— Один із моїх щовечора рахує затесини на дереві при броді, — сказав Горд. — Три надрізи, один над одним. Так заведено відколи я себе пам'ятаю.

За дванадцять років служби Сівер жодного разу не запитав, навіщо це правило існує.

— І?

— Сьогодні їх чотири.

* * *

Вони спустилися стежкою, яка пахла мокрим листям і чимось річковим, холодним. Дерево стояло там, де Сівер і очікував — стара верба, нахилена над самою водою, кора груба й потріскана. Горд підняв смолоскип.

Три старі затесини потемніли й заросли по краях, наче давні рани. Над ними була четверта — свіжа; кора на зрізі ще біліла, не встигла потемніти від повітря.

Сівер підійшов ближче, не торкаючись.

Свіжий надріз ішов не так, як інші. Ті три спускалися зверху вниз, косо, як пише права рука. Четвертий ішов знизу вгору.

— Хто це зробив? — запитав Горд.

— Ще не знаю. — Сівер дивився на розріз. — Але знаю, що не той, хто робив три перші.

У глибині свіжого розрізу, де кора ще не потемніла від повітря, проступала темна речовина — не смола й не кров.

Сівер нахилився й обережно втягнув повітря, не торкаючись кори.

Запах був той самий. Так пахла трава, яку показала Горпина, і так пахло коло мерця на березі, хоч там Сівер іще не встиг його впізнати.

— Обряд завтра, — сказав Горд тихо, наче сама вода могла почути. — Що це означає?

Сівер не відповів одразу. Дивився на розріз, що йшов не в той бік.

— Якщо це зроблено навмисно, — сказав він нарешті, — то почали ще до обряду.

Він випростався і подивився на той берег — темний, без жодного вогника, там, де за Правом Межі починалося не-людське.

Уперше за цей день йому здалося, що звідти теж хтось дивиться.

* * *

Ранок обряду почався з туману над Россю — такого густого, що стіна міста ще годину не показувалася з-за нього.

Сівер знайшов Горда коло воріт, де той перевіряв, чи готові вози для обряду.

— Стара на торзі казала: троє, — сказав Сівер замість вітання. — Перший в очереті, другий на дорозі за воротами, третій — той, на березі.

Горд насупився.

— Стара на торзі забагато говорить.

— Вона помилилась?

— Ні, — Горд зітхнув і відвів погляд. — Троє чужих. Перший — тиждень тому, другий — шість днів. Вирішили: втопився. Вирішили: серце. Тепер оцей.

— Троє чужих, — повторив Сівер. — А своїх?

Горд не відповів одразу.

— Своїх ніхто не рахує. Люди вмирають.

— Скільки своїх за цей тиждень?

— Один. Ізбор. Шість днів тому. Молодий, здоровий. Ліг спати — не прокинувся.

— Шість днів, — повторив Сівер.

Він порахував подумки: Радко лежить хворий шостий день.

— Де його мати?

— Навіщо тобі…

— Де вона живе?

* * *

Двір Стояни стояв скраю, там де вулиця вже переходила в стежку до городів. Дим над дахом ішов криво — вогонь ледь тлів.

Вона сиділа на порозі, не працюючи, дивлячись на нічого конкретного. Побачивши Сівера, не встала.

— Вірник, — сказала не питаючи. — Прийшов записати, що син мій помер природно?

— Прийшов запитати, як він помер.

Стояна довго дивилася повз нього. Сівер уже подумав, що відповіді не буде, коли вона заговорила — тихо, майже не до нього.

— Три дні перед тим не спав як слід. Казав — бачив щось коло ріки, увечері, коли вертався з поля. Я не повірила. Сказала — то тобі привиділось, іди спати.

— Що він бачив?

— Не сказав до пуття. Казав тільки — не так, як має бути. Дивне слово для хлопця, що зроду не читав жодної грамоти.

Сівер дав їй час і не став підказувати.

— А коли обмивала його, — вона подивилася на свої руки, — під нігтями було темне. Я думала — земля. Терла, терла. Не сходило.

Сівер відчув, як напружилися груди. Це ще не було здогадом, лише можливістю, яку він не хотів випереджати.

— Коли востаннє оновлювали Договір, — сказав він, — скільки тобі було років?

Вона нарешті на нього подивилась.

— Стільки, скільки тобі зараз, може менше. Пам'ятаю — цілий день торгу, і ввечері всі вдома. Нічого. Зовсім нічого не сталося. Я тоді думала: а навіщо взагалі цей обряд, якщо ніколи нічого не буває.

Стояна потерла великим пальцем край долоні й додала:

— Він мені казав того вечора: мамо, я щось бачив. А я не повірила.

* * *

Сівер вийшов з двору й зупинився серед вулиці.

Шість днів. Ізбор — мертвий. Радко — хворий.

Він не знав, чи належали ці випадки до одного рахунку. Та Право Межі дозволяло Вірникові взяти під захист того, кому могло загрожувати порушення, навіть без санкції Ради. Усна традиція додавала: без Зводця, який стане Послухом, обряд недійсний. У Родні ніхто не пам'ятав, що робити, коли Зводець не доживе до процедури, бо такого тут іще не траплялося.