Частина 18

- Поліна, отямся! ПОЛІНА! - голос Тимура відбивається луною у голові. - ПОЛІНА, о Боже! Марк, скоріше біжи по рятівників!

Я намагаюся відкрити очі, але повіки занадто важкі. Все тіло болить так, наче мене довго били, а потім ще й трактором переїхали. 

- Відійди від неї! Я сказав пішов геть!

- Заспокойся, хлопче...

Я відчуваю, як хтось відриває мою голову від землі. Усе навколо починає кружляти.

- Зірко, будь ласка… - шепоче Алекс. Я не бачу його, але відчуваю, як він мене обіймає. Це точно він, навіть у такому стані я не сплутаю його дотик з іншим. - Де ж ці кляті рятівники?! Відійди від неї я тобі сказав! Чому ми не взяли жилети? Чому не одягли хоча б на неї? Зірко, пробач мене…

- Юначе, ідійтіть від дівчини! - чується холодний чоловічий голос. - Так ви їй не допоможете.

Мене знов починають бити. Один за іншим удари сипляться кудись в облать сердця, де вже і так усе нестерпно ниє. Нарешті біль стає настільки пронизуючим, що я більше не можу терпіти його. Зібравши залишки сил, намагаюся закричати, та замість цього закашлююся водою, яка піймається з моїх легень.

Щось яскраве світить мені в очі. Голова розколюється, я намагаюся врятуватися від цього світла і мені вдається повернути голову набік. Я з титанічним зусиллям відкриваю очі. Наді мною стоїть чоловік у костюмі патрульного з маленьким ліхтариком у руках. Із-за його спини визирає Тимур, він нервово запускає пальці у мокре волосся. Біля моїх ніг на колінах сидить Алекс, він тримає мене за руку. Я піднімаю голову та озираюсь. Довкола нас зібрався цілий натовп відпочиваючих. Вони починають аплодувати, коли помічають, що я прийшла до тями. Вау, я ще ніколи не була такою популярною. 

- Не робіть різких рухів. - каже патрульний. - У вас може бути струс мозку.

Я намагаюся сісти, Алекс допомагає, притримуючи за спину. Поруч із ним стає спокійно, я відчуваю себе у безпеці, тому притуляюся до нього, як побите цуценя. 

- Ти нас круто налякала. - Тимур виглядає винувати.

- Так! Все, розходьтеся, вистава закінчилася! - поліцейський махає руками, розганяючи народ. Потім він повертається до мене.  - Видовищ їм не вистачає… Ви пам’ятаєте, як вас звати?

Я радію, що цей полісмен не місцевий. Він належить до тих, котрих прислали на допомогу у літній сезон, а тому він не знає мене і не розповість про все татові. 

- П-п-поліна. Зі мною все... нормально, дякую.

- Вам обов’язково треба звернутися до лікаря. Серйозних травм я не бачу, але перевіритись варто.

- Я вас зрозуміла.

- А зараз мені треба поговорити з власником цього прокату. Вам точно більше не потрібна моя допомога?

- Ви мені життя врятували… - нарешті мій мозок починає нормально функціонувати. - Я не знаю, що…

- Не я його врятував, а той хто вас з води витяг і робив непрямий масаж серця, поки мене тут не було.

Я обводжу поглядом присутніх, намагаючись знайти того, кому завдячую життям.

- Марк витяг. - на моє плече опускається рука Лаури. - А Тимур намагався змусити тебе дихати. 

- А Алекс бігав навкого і кричав на мене, як істеричка. - додає Тимур.

- Закрийся. Через тебе вона ледь не потонула.

- Винні ви усі. - перериває суперечку поліцейський. - І ви, Поліно, у тому числі. Ви не мали права користуватися плавзасобами без рятівних жилетів. 

- Більше не будемо. - усе, що я можу сказати.

- Сподіваюся. Ну добре, маю йти, скоріше одужуйте.

- Ще раз дякую. 

Патрульний щось каже на вухо Тимуру, а потім направляється у сторону скляної будівлі. 

- Як ти? - питає Алекс. Він усе ще притискає мене до себе.

- Наче мене віджимали у пральній машині.

- Я викличу таксі і ми поїдемо до лікарні, а потім…

- Я сам відвезу її! - перериває Тимур.

Алекс кидає на нього погляд, сповнений ярості. Я ще ніколи не бачила його таким розлюченим. 

- Ти вже достатньо зробив. Зірко, ти можеш встати?

Я піднімаюся на ноги. Земля усе ще кружляє, і не думає зупинятися. У роті відчувається присмак крові. Я дивлюся на свої руки - шкіра на передпліччі стерта, а до ран прилип дрібний пісок. Ну і вигляд...  

- Я сказав, що відвезу її. Не треба чекати на таксі, так буде швидше.

- Та я у нормі, хлопці. - мені просто жахливо не хочеться до лікарні. Впевнена, що буде достатньо теплого душу та пари пігулок знеболюючого. 

Усі ігнорують мої слова. Тимур підходить до мене та бере під лікоть, допомагаючи йти. Алекса це обурює, він хапає його за руку та відштівхує з такою силою, що той падає на пісок. Він нависає над Тимуром з кулаком, готовий нанести удар. Лаура верещить від переляку.

- Алекс! - що є сили кричу я. - Та заспокойся ти нарешті! Відійди, що з тобою коїться?

Алекс піймає голову. У його погляді читається цілковите розчарування. Я дивлюся по сторонам - навколо нас знову починають збиратися зіваки. Нарешті, Алекс здається і відступає, а Тимур піднімається на ноги. Він важко дихає, кожен його м’яз напружений і вигляд свідчить про, те що хлопець будь якої миті готовий відповісти за зухвалість зі сторони Алекса.

- Слухай, я розумію, що дуже винний. Але я теж переймаюся про здоров'я Поліни. Я відвезу її у лікарню, а потім відразу додому.

- Вона з тобою більше не поїде. - стоїть на своєму Алекс.

- Поїду. - я вирішую, що вже час закінчити цю суперечку. - Я сама винна у тому, що сталося, а Тимур урятував мене. Не розумію, якого біса ти нападаєш на нього. 

- Але ж, Зірко…

- Досить.

Алекс безпорадно розводить руками. Він розвертається і йде від нас, навмисно задівши плечем Тимура. Я дивлюся йому услід, поки він не зникає серед відпочиваючих. Тимур обіймає мене за плечі, а Лаура та Марк проводжають нас до самої машини. 

- Набереш мене потім. - говорить Марк, потискаючи Тимурові руку на прощання.

- Дякую, що не залишив мене на дні. - намагаюся посміхнутися я.