Частина 17

Хтось сказав, що закоханість нагадує симптоми заболівання шизофренією. У тебе порушується сон, мутніє розум, з’являються нав’язливі думки та ознаки аутизму. Тепер же я на собі переконуюся, що це щира правда. Залишається лише надія на те, що Тимурові таки вдасться витягти мене з цього стану. Тому радію, коли суботнім ранком отримую від нього дзвінок. 

- Привіт! Ти точно не передумала?

- Звичайно ні! О котрій ти заїдеш?

- Хвилин через двадцять буду у тебе.

- Чекаю.

Звичайно, ми могли б зустрітися на місці, але я хочу, щоб Алекс побачив, як я їду з іншим. І хоч мозком і розумію, що йому від цього ні холодно, ні жарко, та все одно хочу довести… Я й сама не знаю, що хочу довести.

На пляж вирішую їхати відразу у купальнику, бо невідомо, чи буде там місце, аби переодягнутися. Натягаю джинсові шорти поверх плавок, а зверху одягаю свою новеньку туніку. Легка, мов павутиння, тканина приємним холодком лягає на практично оголену шкіру. Все ж таки, добре, що я її купила. Складаю змінний одяг у рюкзак та спускаюся до вітальні.

Алекс сидить на кухні та п'є каву. Він дивиться на екран телефону, посміхається та щось друкує на ньому. Побачивши мене, відкладає мобільний та здивовано здіймає брови. Його очі блищать темним сріблом. Цікаво, чи багато дівчат вони встигли загіпнотизувати так само сильно, як і мене?

- Ти йдеш на роботу у цьому? - він вказує рукою на мій одяг.

- І тобі доброго ранку. Сьогодні суббота, взагалі-то. - я відчуваю його погляд на собі і переконуюся, що таки правильно обрала модель купальника. -  Та й у мене більше немає роботи…

- Як це? - він продовжує безсовістно розглядати мене.

- Довга історія… Закрила практику екстерном. 

Він нарешті повертається до своєї кави. 

- Можу лише уявити, яких зусиль тобі це вартувало. - уїдливо, але ледь чутно відповідає він. 

- Тобто?

- Забудь. 

До мене доходить зміст його фрази, і я починаю лютувати.

- Перед тим, як щось бокнути спершу подумай чи не образить це іншого, добре?

- А що я такого сказав? - невинным тоном питає Алекс. 

- Те саме, що говорять поза очі усі працівники Перлини. Як же це мене дістало!

- Не психуй з самого ранку.

- То не біси мене. 

Якомога доречно, чується шум під’їжджаючої машини. Я відкриваю вхідні двері та бачу Тимура, який заходить у двір. 

- Хто там? - Алекс піднімається зі стільця та визирає у вікно. 

- Тимур. - я машу рукою гостю, запрошуючи його увійти. 

Хлопець, виглядає так, наче зійшов з картинки іноземного фільму. Білі джинсові шорти до коліна, сіра футболка поло, а очі ховаються за окулярами, які, впевнена, коштують дорожче, ніж моя нирка. Усе це довершує зачесане назад густе темне волосся. Побачила б його ще місяць тому - закохалася б по самі вуха. Наблизившись до мене, хлопець обіймає мене за талію та цілує у щоку. Я помічаю, як скривився Алекс.

- Чудово виглядаєш. - шепоче мені на вухо Тимур. 

- Дякую. Ти не хочеш поснідати чи чогось випити? - пропоную я.

- Та ні, сонце. Може поїдемо вже? А то нас вже зачекались.

- Добре.

Алекс демонстративно кашляє, привертаючи до себе увагу. 

- О, здорова, чувак. Не помітив тебе. - Тимур киває у знак привітання. Я відчуваю, як напружуються м’язи на руці, якою він мене обіймає. Видно, що хлопець не забув поведінку Алекса минулої зустрічі, а стримується лише для того, щоб не сваритися з ним за моєї присутності. 

- Як можна помітити мене, коли постійно залипаєш на мою сестру…

- Зроби милість, - обертаюся до нього я. - Замовкни, окей?

У відповідь Алекс посміхається мені однією зі своїх найнебезпечніших посмішок. Він хитро примружує очі і питає, ігроруючи моє прохання:

- То ви на пляж?

- Так.

- Я лише одягну плавки! - вигукує Алекс, а я втрачаю дар мовлення. - Твоє запрошення досі в силі, так же?

- Так… - Тимур здивований не меньше мого. 

- Стоп! - я намагаюся врятувати ситуацію. - Ти ж відмовився. Розслабся, залишайся вдома, допивай свою каву… 

- Я передумав. - він вперто робить вигляд, що не помічає мого роздратування. Насправді, я ж знаю - Алекс отримує задоволення від цієї клоунади. - До того ж тато приб’є мене, якщо дізнається, що я відпустив тебе з ким попало. 

Мене обурює фраза “з ким попало”, але ще більше я дивуюся тому, що він назвав МОГО батька татом. З яких це пір? Я відчуваю, що дихання Тимура робиться усе важчим. Він і сам тримається з останніх сил. Мені робиться соромно за Алекса, а той, подавши нам знак чекати, йде до себе у кімнату. 

- Вибач, зазвичай він не поводиться, як останній кретин. - все, що я можу сказати Тимуру. 

Я цілую його, ніби  цим можу покращити ситуацію, що тут склалася. 

- Нічого страшного… - він притискається підборіддям до мого волосся. 

- Ми усе ще можемо поїхати, поки він не повернувся…

- Заспокойся, кажу тобі. Все нормально.

Алекс, як на зло, збирається неймовірно довго. Я починаю втрачати терпіття і метаю гнівні погляди на сходи. Нарешті, він спускається, проходить повз нас і прямує до машини Тимура. Не залишаючи мені вибору, він падає не сусіднє з водієм місце та пристібається. 

- Я хочу познайомити тебе зі своїми друзями. Вони тут проїздом. - говорить Тимур, вирулюючи на дорогу. Щоб спілкуватися зі мною, йому доводиться постійно дивитися у дзеркало заднього виду. - Марк - мій друг дитинства. Наші батьки куми один в одного, а його дівчину звати Лаура, але можна скорочено - Ла. 

На щастя, їхати довго не доводиться. Дуже скоро Тимур паркується біля набережної. Поблизу нас видніється велика скляна споруда з написом “Прокат водного транспорту”. Я вдихаю приємний солонуватий аромат моря. Хочеться скоріше скинути одяг та пірнути у воду.

- Нам сюди. - я беру Тимура за руку і ми йдемо до пункту прокату. Алекс плентається за нами.  

У самого входу нас зустрічає пара. Здається, це і є друзі, з якими ми мали зустрітися ще півгодини тому.