Частина 16

- Можна разом сходити у кіно! Чи у піццерію, чи до аквапарку... Уяви, як весело буде нам учотирьох! - Пропонує Ліза, накручуючи на палець пасмо свого білявого волосся. 

Мені і уявляти це не потрібно, щоб спрогнозувати катастрофу. Навіть, якщо Алекс погодиться нормально поводитися у присутності Тимура, то я не гарантую, що зможу ігнорувати свої ревнощі. У найкращому випадку просто ходитиму з ними, як сумний зомбі.

- Не знаю… Я взагалі думаю, що пора розірвати свої стоунки з Тимуром. Хоча і не можу сказати, що у нас вони взагалі є.

- Ти що дурна? - вигукує Ліза таким тоном, наче я її образила. - Хочеш кинути такого хлопця? Тут же півсела один одному глотки перегризуть за нього. 

Я відвертаюся, рятуючись від її вбивчого погляду, та починаю спостерігати, як сусідський кіт намагається упіймати бражника. 

- А що мені робити, коли я нічого не відчуваю до нього? Ну, окрім подяки, мабуть…

- Я думаю, - Ліза заговорила з інтонацією університетського викладача. - Кожним стосункам потрібен час. Почекай, спробуй краще пізнати його. А поки насолоджуйся тими почуттями, які він має до тебе. 

- Це брехня та егоїзм.

- Не бачу нічого поганого у здоровому егоїзмі. 

Що б там не казала Ліза, а я твердо вирішила бути відвертою з Тимуром. Він не повинен витрачати на мене час, якщо я нічого не можу дати у відповідь. При першій же зустрічі поясню йому це.

Я повертаюся додому, вже по темному, але все одно помічаю конверт у поштовій скринці. Без особливої цікавості дістаю його, бо думаю, що то реклама банку чи якась інша непотрібна макулатура. Лише згодом помічаю на ньому маркування Перлини. Дивно. Відкриваю лист прямо біля воріт та, підсвічуючи собі телефоном, читаю:

“Довідка про те, що Зорянська Поліна Олексіївна пройшла літню практику у готелі Перлина. За цей період вона зарекомендувала себе, як відповідальний працівник.”...

А далі ще дві сторінки розхвалювання мене, як персонала мрії. Я зовсім не розумію, навіщо мені прислали цю рекомендацію так рано. Та й настільки ідеальну, що хоч завтра йди на вручення диплому. 

Я набираю номер телефону Тимура. Той моментально відповідає на дзвінок.

- Привіт, чим займаєшся? - питає він.

- Та ось, читаю свою характеристику.

- І як? Подобається? - Тимур відразу зрозумів, про що я говорю. - Я сам писав.

- Воно-то подобається, але… Навіщо? 

- Я подумав, що так буде правильно. Твоя практика закінчилася, ти не повинна приходити у готель та ловити на собі косі погляди. 

Мене починає дратувати те, що він усе вирішив без мене.

- Я не цього хотіла, ти ж знаєш.

- Знаю, але це мій подарунок. Ти засмутилася?

- Ні, я просто тепер не знаю, що маю робити далі. 

- Як це що? Відпочивати, насолоджуватися життям, я знайду, чим тебе розрадити. У тебе ж канікули.

Канікули, не канікули, але на Перлині я хоча б мінімальну зарплатню отримувала, а тепер залишилася без роботи та з майже порожнім гаманцем. Усі мої багатства - це остання стипендія на картці, добре, що я її поки не витратила. 

- Мабуть, ти правий. - погоджуюсь, лише для того, щоб скоріше закінчити цю розмову. 

- Звичайно, правий. Доречі, про розваги. Ти ж не забула, які у нас були плани на субботу? 

- Не забула. - терміново намагаюся пригадати.

- Тоді я заїду по тебе зранку, а завтра не вийде побачитися, бо маю багато роботи.

- Нічого. У субботу, так у субботу. - це навіть краще. 

- Ну тоді, бувай. Цілую.

- І я тебе. 

Я натискаю на кнопку завершення розмови так сильно, що аж біліє палець. Ну як, вдалося розставити крапки над “і”? Хіба тепер можна розірвати стосунки з Тимуром? Він же подумає, що я дійсно зустрічалася з ним заради цієї нещасної довідки про практику, а тепер отримала її і втекла. Доведеться почекати… Може Ліза права, і час мені допоможе. Чорт, як це все набридло!

Не дивлячись на те, що мені сьогодні не треба йти на роботу, я прокинулася о сьомій ранку. Мій організм сміється наді мною, бо навіть темні штори та ідеальна тиша не допомагають знову заснути. А лежу у ліжку, витріщаюся у стелю, намаюся вигадати, чим зайнятися. Їжі у холодильнику ще вдостать, Олена про це потурбувалася. Будинок прибирати поки не треба… Піти на море? Не хочеться, бо завтра все одно поїду туди з Тимуром. Точно! Ось, які у нас були плани. Я згадую, що непогано б купити новий купальник, бо мій вже вигорів та розтягнувся. Не хочу, аби друзі Тимура подумали, що я взагалі жебрачка.

Я одягаюся та виходжу з кімнати. Двері у спальню Алекса відчинені, ліжко ідеально застелене, він вчора так і не повернувся додому. У голові спалахує здогадка, що хлопець ночував у Лізи, а від цього усі мої нутрощі зав’язуються у тугий вузол. Настрій падає, а від ревнощів я готова руйнувати усе навколо, як той Халк. Чому їх стосунки просуваються настільки швидко, що вже дійшли до ночівлі. І звичайно ж, вони у ліжку не пазли усю ніч збирали… Чи це я настільки старомодна, що думаю про секс, як про новий рівень зближення? А як до цього відноситься Тимур? Одне знаю точно, я до такого не готова. Треба скоріше вибиратися звідси, поки не потонула у власній пригніченості. Я не снідаючи, хапаю сумку, гаманець з кредиткою і тікаю на рятівний шопінг.

У  центрі селища, як завжди у цю пору, людяно. Одні тягнуть на пляж величезні надувні матраци, інші рятуються від спеки, облизуючи морозиво, а хтось вже зранку ледь тримається на ногах. Та головне, що усі ці відпочиваючі у доброму настрої. Вони гомонять, сперечаються про те, на який пляж краще піти, сміються та слухають музику з портативних колонок. Я розчиняюся у натопті, намагаючись перейняти хоча б трохи безтурботності від туристів, і в мене потроху це виходить. Я, навіть, починаю посміхатися, коли поруч зі мною поважний сорокарічний чоловік затягує пісню "Охрана отмєна" у караоке.

 Довго блукати серед магазинів не доводиться. На щастя, крамниць з купальниками у Кирилівці стільки, що вистачило б одягнути половину Китаю. Я намагаюся обрати, у який зайти, поки врешті не зупиняюся перед величезною вивіскою “ЗНИЖКИ”.