Частина 15

Моя практика перетворилася на щось взагалі незрозуміле. Відтепер Тимур хотів, щоб я просто прогулювалася по готелю, пила коктейлі та спостерігала за тим, як працюють інші. Дуже швидко мені це набридло і я почала відчувати себе трутнем. До того ж під кінець дня, стала помічати невдоволені погляди персоналу, у їх очах читалася суміш з осуду та заздрості. Більшість навіть стали уникати розмов зі мною.

У мене мозок спалахував від того, які плітки ширилися у стінах Перлини. Наприклад, вранці я почула, що звабила Тимура, аби залетіти від нього та вдало вийти заміж. І гадаю, це було не найбрудніше з того, що про мене говорять.

- Все, я так не можу. - не витримую я, коли дівчина-аніматор вкотре ігнорує моє привітання та йде геть.

- Що сталося?

Тимур відсуває ноутбук, за яким працював. Ми сидимо у прохолодному лобі-барі. Відпочиваючих навколо немає, бо у цей час вони якраз збираються біля басейну або йдуть на пляж.

- З завтрашнього дня я повертаюся до своїх обов’язків.

Хлопець здивовано здіймає одну брову. Він явно не розуміє мене. 

- До яких обов’язків? - він накриває своєю долонею мою руку. - Прибирання? Забудь, це смішно. 

- Не смішно. Увесь персонал дивиться на мене, як на ворога народу. 

- Забий на них.

- Наче це так легко...

Він посміхається, але зараз мені його посмішка не здається такою милою, як раніше. Скоріше поблажливою, наче він слухає маленьку дівчинку та не хоче її образити.

- У мене є одна ідея, як вирішити це питання. - нарешті відповідає хлопець. - Але, я тобі поки не скажу. 

- Я і сама знаю, як його вирішити. Ще два тижні нормально відпрацювати. А не усе це...

Тимур ігнорує мої слова. Він нахиляється та цілує мене. Знову. За останні два дні це трапляється занадто часто, а найгірше те, що кожного разу я відчуваю, наче зраджую саму себе. Тож, коли він пропонує відвезти мене додому, з радістю погоджуюсь. 

Батьків вдома немає. Останнім часом вони постійно кудись зникають, намагаються владнати останні справи на своїх роботах перед відпусткою, купують усе необхідне для відпочинку і тому подібне. Ех, як приємні клопоти… Я відчуваю неймовірне полегшення, коли нарешті переступаю поріг власного будинку. Тут краще, ніж у будь якому готелі. На дивані у вітальні, закинувши одну руку під голову, лежить Алекс. Він дивиться старий випуск “Мисливця за крокодилами”. Голос покійного Стіва Ірвіна нагадує про безтурботне дитинство, коли я поспішала повернутися зі школи та вмоститися перед телевізором, щоб подивитися улюблене шоу. 

Я падаю у крісло і переводжу дух. Я півдня валяла дурня, але відчуваю себе втомленою. Може, це через те, що мене постійно переслідує відчуття награності моїх стосунків з Тимуром. Прикро це визнавати, але в нього поки не виходить впоратися зі своєю роллю ліків від закоханності у Алекса, а я неспроможна відповісти взаємністю на його почуття. Якесь замкнуте коло, і я маю знайти у собі сміливість, щоб його розірвати. 

- Як справи? - питає Алекс, вивчаючи мене поглядом. 

- Нормально. А ти чому не на роботі?

- Кондиціонер полетів, дуже жарко у майстерні, тому ми розійшлися по домам до вечора. 

Я не відразу розумію, про яку майстерню він говорить. Лише згодом пригадую, що Алекс працює у автосервісі. 

- Так спека, неймовірна. На вихідних ми поїдемо кататися на водних мотоциклах. - Тимур усю дорогу вмовляв піти з ним. - Тебе теж запрошено.

Скоріше за все, він згадав про Алекса лише задля ввічливості, але факт залишається фактом. 

- Ми - це хто? - уточнює Алекс.

- Я, Тимур і якісь його друзі.

- О ні… вибачай, Зірко, але добровільно у його компанію я не потраплю. 

- Ну, як знаєш.

- І тобі не рекомендую.

- Починається…

- Не починається, а продовжується. 

Я шукаю, чим би у нього жбурнути, щоб закінчити цей діалог, але не встигаю завершити замислене, бо до хати заходять батьки. Олена притискає до грудей величезний букет троянд, а у руці тримає чорно-білу фотокартку. Вона розгублено дивиться на нас. Тато взагалі виглядає настільки дивним, що, здається, ніби його свідомість перебуває у іншому вимірі. Мені стає страшно. 

- Добре, що ви тут… - промовляє Олена. Вона сідає на диван, прямо туди, де лежать ноги її сина. - Ой, вибач… Посунься.

- У вас все нормально? - питаю я.

- Так… так. - не зовсім впевненно відповідає тато. 

- У нас новини. - пояснює Олена. - Ось, дивіться.

Вона вручає мені фото. Алекс тут же підходить до мене та заглядає через плече. Я відчуваю його дихання на своїй шиї і борюся з бажанням підсунутися ближче. 

- Що це? - питає він.

І справді, відразу й не розібрати, що зображено на цьому фото. Якісь чорні плями поверх сірого туману. Схоже на тест Роршаха. 

- Це знімок УЗД. - подає голос тато. 

Я знову придивляюся, але безрезультатно. Там неможливо роздивитися дитину.

- Так, дивіться. - Олена сідає біля нас. Вона окреслює пальцем світлий овал. - Це голова дитини. Ніс, оченята, ручки, ніжки… А ось ще одна голова.

 - Дві голови?! - на обличчі Алекса відбивається жах.

- Угу. - киває тато.

- У дитини дві голови? - знову повторює хлопець.

- Алекс, не тупи. - Олена ледь стримує сміх. - У нас буде дві дитини. Хлопчик і дівчинка. Близнюки.

Алекс промовляє щось схоже на два лайливих слова змішаних в одне. 

- Вітаю! - перериваю його я та обіймаю обох батьків по черзі. 

Алекс теж знаходить у собі сили заспокоїтись. Він цілує маму, а потім потискає руку татові. Аж не віриться, що зовсім недавно він скаженів, від однієї лише згадки про вагітність Олени. 

- Двійня… - повторюю я. Тільки-но я змирилася з тим, що стану старшою сестричкою, як мені презентують двух малюків!

Наступна частина дня проходить у неперервних розмовах про дітей. Я перебуваю у дивному стані, який являє собою коктейль зі страху, радості та передчуття чогось величного. Головне, що тато теж оговтався, тепер він виглядає цілком щасливим. Навіть, зателефонував своїм колегам та похвалився радісною новиною. За усією цією метушнею, батьки ледь не забули про свій потяг. Тому за п’ятнадцять хвилин до від’їзду почали у паніці збирати речі. Це нагадало мені кадри з “Один вдома”, коли Маккалістери проспали літак.