Частина 14

- Полю, вечеря готова. - Олена стукає у мої двері.

Я відкриваю очі. За вікном вже темно, виявляється я заснула десь у перерві між злістю на Алекса та розчауванням у собі. 

- Добре, зараз іду. 

Я вмиваюся холодною водою, щоб зійшов набряк з очей. Не хочу, аби хтось дізнався, що коїться у мене на душі. Молюсь про себе, щоб Алекс також ні про що не розповідав батьками, бо ж тільки наших конфліктів їм не вистачає.

На щастя, за столом сидять лише батьки. Олена саме присипає тертим сиром ще гарачі спагетті. 

- А де Алекс? - питаю, сідаючи навпроти тата.

- Не знаю, - відповідає Олена, кидаючи до рота маленький помідор. - Мабуть, на роботі. 

Ну слава Богу. 

Тільки відчувши запах їжі, я зрозуміла наскільки голодна, тому без зайвих прилюдій накидуюся на свою порцію.

- До речі. - кажу я Олені, коли тарілка стає напівпорожня. - Я теж можу готувати. Якщо чесно, мене гризе совість за те, що усі кухонні справи лягли на твої плечі.

- Дурниці. - відмахується вона.

- Я серйозно. Можемо готувати по черзі… - не те щоб я прямо таки любила куховарити, аж ні як! Просто не хочу, аби Олена подумала, що я взагалі лінтяйка. Ну добре, не хочу, щоб вона про це дізналася.

- Мені не важко. До того ж я завжди мріяла мати велику родину, готувати для неї їжу та збирати усіх на столом. Тож, вибачай, але кухнею я не поступлюся.

- Ну добре, спробую змиритися з цим. - я посміхаюся, хоча настрій зовсім не веселий. 

- Насправді, - тато відсуває свою тарілку на край столу та хитро мружить очі. - Тобі таки доведеться деякий час готувати самій.

- Чому?

- Бо… - він тягнеться за своїм портмоне, дістає звідти листівку та простягає її Олені. - Це мій тобі подарунок на весілля. Вибач, що із запізненням.

Вона дивиться на мене, наче я можу підказати, що там, але я лише знизую плечима. Мені так само цікаво.

- Це путівка на двох до Карпат. Я думаю, що тобі буде корисно поїхати подалі від цієї спеки та подихати гірським повітрям. 

- Ого… - очі Олени спалахують захватом. - Але в мене робота… І треба на облік по вагітності встати…

- Тобі взагалі протипоказано працювати у такому стані. Ось якраз після відпустки підеш у заслужений дикрет. Мені все одно не подобається, що ти цілими днями на ногах. А на все інше ми маємо три дні, встигнемо.

Я із захопленням дивлюся на цих голубків. Вони виглядають такими щасливими і молодими, що я просто не впізнаю свого тата. Таке враження, ніби Олена змогла запалити у ньому вогонь, який давном-давно погас. 

- Тож, як не крути, але десять днів ти готуватимеш сама, Полінко. 

- Наступає ера бутербродів!

Вони сміються та обіймаються. Потім Олена, забувши доїсти свою вечерю біжить на пошуки валізи, а тато знову поспішає у поліцейський відділок, бо хтось когось знову пограбував. 

Я ж мию посуд і прибираю у кухні, щоб відволіктися. Попереду десять днів, які ми з Алексом житимемо одні у домі. Хочу я цього чи ні, та нам треба примиритися. До того, ж я дуже сильно жалкую про свої останні слова. 

Проходить година, Алекса усе ще немає вдома. Проходить друга, Олена вже вкладається спати і я теж піднімаюся до себе у кімнату, але тільки для того, щоб сидіти там, як миша та прислухатися до кроків за стіною. Ще година, я починаю переживати, чи не сталося чогось поганого з ним. Переступаючи через свою гордість, беру телефон та починаю писати йому повідомлення. Стираю, пишу наново… І ось за мить до того, як я натисну “відправити”, чується легкий скрип сходів, а потім шарудіння у сусідній кімнаті.  Я видихаю з полегшенням та, перш ніж продумати свої наступні дії, мчу у спальню Алекса. 

Він стоїть біля ліжка та розтібає наручний годинник, коли у кімнату вриваюся я. На мить його обличчя пронизує здивування, але він швидко приборкує його. Засовує руки у кишені джинсів і в очікуванні дивиться на мене. Моя рішучість моментально зникає. 

- Вибач, що не постукала… - починаю, але голос звучить так, ніби я щойно перехворіла ангіною. 

- Це твій будинок - роби, що хочеш.

- Не починай знову. Мені соромно за свої слова, чесно. Насправді я так не думаю. Я знаю, що ти не тримаєшся за маму, а навпаки, хочеш її захистити від…

- Від кого? - його дихання прискорюється, а погляд стає жорсткішим. 

- Від свого батька. 

- Звідки ти знаєш? - обурююється Алекс.

- Вона мені розповіла, вже давно. 

- А вона розповідала тобі, як вона цілі дні проводила під дверима поліції, благаючи про допомогу, але він все одно уникав кари? Розповідала, як здригалася від кожного шелесту, як отримувала повідомлення з погрозами? Розповідала, як лікувалася від панічних атак та півроку трималася на одних заспокійливих? - він випускає повітря через ніс та втомлено опускається на край ліжка. - Ти думаєш, я у двадцять років не хочу мешкати окремо? Не хочу повернутися у велике місто, почати жити на повну? Я мрію про це! Але той покидьок втратив розум поки був у тюрмі. Він божився прикінчити її при першій же можливості, бо вона у свій час виступила свідком обвинувачення у суді і допомогла посадити його. Ось, чому я досі тут! 

Я не очікувала такої відвертості від Алекса. Виявляється, усе ще складніше, ніж мені здавалося. Я мовчки сідаю поруч, готуючись до того, що у будь який момент мене можуть виставити за двері. 

- Але я подумав над твоїми словами. - продовжує Алекс. - Мені дійсно не обов’язково жити саме тут. Трохи далі по вулиці здають в аренду будинок, я переїду туди. 

У мене холоне серце.

- Ні! Не треба… - таке відчуття, наче я ось-ось втрачу частину самої себе.

- Ніхто не дізнається причини, не хвилюйся. Все нормально. - він сумно посміхається. - Гей, ти що знову плакати надумала?

- Ні. - я стираю рукавом ненависні сльози. І коли це я встигла стати такою плаксійкою?

- Брешеш. 

- Так, чорт забирай! Брешу. Я реву, бо не хочу, щоб ти їхав. Будь ласка, залишайся тут.