Частина 12

Весілля - скільки передчуття у цьому слові! Передчуття щирого кохання, вічного щастя та початку нової історії. І хоча батьки вирішили не влаштовувати пишних гулянь, а обійтися фотосесією та сімейною вечерею у ресторані, передчуття свята витало у повітрі з самого ранку. Я заздалегідь налаштувала себе не думати про Алекса та Лізу, тому ще вночі вимкнула телефон аби вона не подзвонила та не почала ділитися враженнями від минулого побачення. 

День почався з того, що до нас приїхав майстер-перукар та узявся робити зачіску Олені. Вона виглядає сонною, постійно позіхає, та я й сама, мов зомбі. Дуже погано спалося напередодні. Та якщо для нареченої це нормально, то про причини мого безсоння і згадувати соромно. Клята закоханість. Я, мов напівжива, йду у кухню аби приготувати рятівне зілля, котре може зробити з нас нормальних людей, - каву. 

- Дякую, сонечко! - Олена посміхається, коли я простягаю їй чашку. - Це те, що треба. 

Я сідаю коло неї, та спостерігаю за процессом. Мені ніколи не робили професійної укладки, тому я і уявити не могла, що це триває настільки довго. Дуже скоро начісування та завивання волосся перестає бути цікавим і більше нагадує тортури, тому я переношу свою увагу на тата. Вперше за довгий час я бачу батька гладко поголеним. Таке враження, що разом із щетиною він позбувся років п’яти від свого віку, а може, навіть, і більше. Впевнена, що у відділку швидко вигадають жарти на цю тему. Тато бігає з кімнати у кімнату і постійно щось шукає. Шкарпетки, годинник, телефон, ключі від машини. Треба мати особливий талант, аби щоденно губити стільки речей.

 - Лєн, а де краватка? - вигукує він з ванної кімнати. 

- Була там, де й сорочка. 

- Я сорочку одягнув, краватки тут немає! А може ну її? Я у ній, як дибіл.

- Нічого подібного, тату. - втручаюся я. - Ти виглядаєш солідно. 

- Солідно я виглядаю у формі, а не у цьому випускному костюмі. 

- Ти не будеш одружуватися у поліцейській уніформі! - починає нервувати Олена. - А де Алекс?

- Я його не бачив, мабуть ще спить. 

- Полю, люба, піди розбуди його, бо він так і весілля проспить. 

Але чому я? Це ж ніяк не вписується у мої плани. Олена дивиться на мене з такою надією в очах, наче від цього залежить її щастя. Ну класс.

- Добре.

Я йду на гору, наче Ісус на Голгофу. Пробачте мене, віряни. Зупиняюся біля дверей Алексової спальні та якомога гучно стукаю. Сподіваюся, він ночував вдома, а не у Лізи. Легкий гнів піднімається нізвідки та своїми щупальцями тягнеться до горлянки. Я стукаю ще сильніше, поки цей монстр не захопив мене усю.

- Я не глухий. - нарешті переді мною постає сам Алекс. Він заспаний, волосся стирчить у різні боки, а на щоці видніється слід від подушки. Я радію, що він таки вдома. Злість вмить випаровується, а на її почесне місце приходить звичне збентеження. - Навіщо так гупати?

- Щоб ти прокинувся. Твоя мама сказала…

- Так можна було просто зайти й розбудити по-нормальному.

- Можна було просто сказати мені “дякую”.

- Не бачу причини для цього. 

Від Алекса повіяло холодом. Складається враження, наче ми нещодавно посварилися, але ж нічого подібного не було. Я роблю вигляд, що мені байдуже на його поведінку. Сьогодні, як ніколи треба тримати свої емоції при собі, тому мовчки закриваюся у сусідній кімнаті. Що ж, треба і себе привести до ладу. 

Я обережно, щоб випадково не порвати її, одягаю сукню Лізи і вмить перетворююсь у наймиліше створіння Диснеївського світу. Не вистачає лише крилець за спиною, аби стати справжньою феєю. Відчуваю себе дурепою. Так, треба заспокоїтися та зробити щось із волоссям. Я намагаюся приборкати неслухняні кучері, але максимум, чого вдається досягти - це привести їх у вигляд вермішелі Мівіна. Мені вартує титанічних зусиль визнати своє безсилля та попросити перукаря Олени про допомогу. Той якраз закінчив чаклувати над нею.

Я оглядаю свою без п’яти хвилин мачуху і завмираю. Вона одягнена у коротку білу сукню з мереживом і чимось нагадує принцесу Діану. Я подумки порівнюю її граційність зі своєю незграбністю. Мабуть, мені ніколи не стати справжньо леді. Але замаскуватися під леді потрібно, чому неабияк радіє перукар та вмить береться за нову клієнтку. 

- Ну якось так… - каже майстер через двадцять хвилин. 

Я беру з його рук маленьке дзеркальце і… мати рідна! Я не вірю, що це моє волосся. Воно складене у ідеальну зачіску у грецькому стилі. Легкі пасма спадають навколо обличчя, але вони звиваються акуратними локонами, створюючи ефект легкості. Я ледь не пищу від захвату.

У цей момент до вітальні заходить тато. Він нарешті знайшов увесь свій одяг і тепер ходить до по будинку, підганяючи інших

- Ого! Де ти припаркувала свого єдинорога? - питає він, оглядаючи мене з усіх сторін. Я розумію, що це натяк на мою сукню. - Ти ж моя красуня!

- Дякую, тату. 

- До речі… - він швидко тицяє гроші перукарю та проводжає його на вулицю. Коли залишаємося наодинці, то продовжує:  - Я мав би поговорити з тобою, щодо усього цього… Мені треба бути впевненим, що ти…

- Тату, я рада за тебе! Все буде добре. - Я обіймаю його і вдихаю аромат його постійних парфумів. Аромат затишку та дитинства. Тато у відповідь цілує мене у маківку. 

- Тільки постарайся у найближчі пару років не виходити заміж, бо ще одного весілля я не переживу. - шуткує він, випускаючи мене з обіймів.

- Ой, та без проблем. 

А далі все, як заведено. Церемонія у РАГСі, під час якої жіночка у костюмі вчительки виголошує душероздираючу промомову. Спочатку я слухаю її, закочуючи очі, потім посміхаюся і врешті реву, як ненормальна.

- Зірко, ти чого? - шепоче Алекс. Ми стоїмо позаду батьків та чекаємо поки нас запросять поставити підписи свідків. - Перестань плакати.

- Я не можу!

- Ну ти і дурко… - він бере мене за руку і стискає її. 

Від самих кінчиків пальців по моєму тілу пробігає розряд легкого току. Я зосереджуються на цьому відчутті, щоб пам’ятати його якомога довше. Здавалось би простий жест, Тимур не раз брав мене за руку, але чому ж з Алексом все по-іншому? Його дотик прискорює моє серцебиття у тричі та одночасно дарує спокій.