Частина 11

Сьогодні на роботі я не зустрічала Тимура, але зранку він встиг подзвонити, щоб нагадати про наші плани та запитати мою домашню адресу. 

- Я заїду по тебе десь о сьомій. Нормально? 

Мені було незвично, що хтось самостійно приїде аби забрати мене прямо з дому. У Харкові я теж бувала на побаченнях, але добиралася до місця зустрічі самостійно, іноді, навіть, змінюючи кілька видів транспорту за раз. 

- Так, чудово!

Сподіваюся лише, що ми встигнемо поїхати раніше, ніж тато повернеться додому. Я пам’ятаю, як він відпускав мене гуляти у школі. На кожного хлопця, що наважувався провести мене додому, він дивився так, наче на ходу вигадував причини посадити його на довічне ув’язнення. І не важливо, що то у більшості випадків були мої друзі, які вбачали у мені лише “свого чувака”. 

Звісно, я не збираюся одягати ту сексі-сукню, яку рекомендувала Ліза. Я залізла у свій рожевій джинсовий комбінезон, який ношу лише в особливих випадках. В звичайному житті стараюся оминати рожеве, бо цей колір у поєднанні з моїми кучерями робить мене схожою на милу ляльку, що абсолютно не в’яжеться з моїм справжнім характером. Я дивлюся на своє віддзеркалення - так, занадто солодко. Для брутальності я закріплюю на голові чорну пов’язку-солоху. Вже краще. Роблю легкий макіяж і нарешті подобаюсь самій собі. І зовсім я не схожа на маляра.

- Зірко! - кличе мене Алекс. Я спускаюся та бачу його з весільним тортом у руках. - Відкрий мені холодильник. 

Я поспішаю на допомогу. Так все не так просто. На жодну поличку торт не поміщається, тому доводиться витягати половину продуктів. Нарешті, спільними зусиллями, ми таки запхали його у холодильник, хоча й замастилися кремом по самі лікті. 

Я беруся облизувати пальці, забувши про нафарбовані губи.

- Можна просто помити руки водою. - посміхається Алекс. - А ти миєшся, як кицька. 

- Навіщо змивати водою крем? Це псування продуктів. 

- А й точно. - він злизує крем зі своєї долоні. - До речі, сьогодні у аквапарку гавайська вечірка. Ти не хочеш піти?

 Сердце пропускає удар. А мені так добре вдавалося контролювати його!

- З тобою? - ледве промовляю я.

- Ні, з мамою і татом. - він закочує очі. - Звичайно зі мною.

Я відчуваю, як мої нутрощі зав’язуються у вузол. Більш за все на світі я хочу піти куди удвох із ним. 

- Я не...

Чується дверний дзвінок. Алекс йде відчиняти, залишаючи мене кусати лікті у кухні. У переносному сенсі слова, звичайно, бо крему там вже не залишилося. 

- Вам кого? - питає він. Я визираю у вітальню та бачу Тимура.

- Я до Поліни… - Тимур дивиться на мене запитувальним поглядом. До мене не відразу доходить причина його здивування. - А це твій...

Ах, ось у чому річ! Не кожну дівчину на побачення проводжає інший хлопець.

- Це мій брат! - випалюю я. 

- Брат. - повторює Алекс і кривиться, наче він спробував це слово на смак і воно йому не сподобалося. 

- Зрозуміло. Приємно познайомитись, мене звати Тимур, я приїхав по Поліну. - він знову посміхається. - Звісно, якщо ти не проти. 

- Я не можу їй заборонити. - підкреслено байдужим голосом відповідає Алекс.

- Ну добре. - до мене нарешті повертається здатність говорити. - Ходімо. 

- До побачення, Зірко…

- Бувай, може пізніше… я.. - я не можу так просто піти, мене мов магнітом тягне назад. - Зустрінемось.

Тимур пропускає мене уперед та закриває за мною двері, залишаючи Алекса дивитися нам услід. Я відчуваю себе зрадницею. З останніх сил стримуюся, щоб не повернутися назад. 

Я не розуміюся на марках автомобілей, але тачка Тимура виблискує біля наших воріт та просто таки кричить про свою дороговизну. Я ще ніколи не їздила у чомусь подібному. Найкрутіше авто, у яке мені доводилося сідати - це таксі бізнес-класу на дні народження Лізи. Та й то, потім довелося викласти останні гроші, щоб допомогти подрузі за нього заплатити. 

- Ти голодна? - питає Тимур, звертаючи у сторону набережної.

- Як вовк. - зізнаюся я. 

Ми паркуємося біля найближчого кафе. Тут досить затишно та пахне випічкою. Тимур пропонує мені сісти у м’яке крісло біля вікна, а сам іде робити замовлення. Я відволікаюся, розглядаючи відпочиваючих, які проходять повз. Мені вартує титанічних зусиль аби не думати про Алекса та його пропозицію. На щастя, дуже скоро повертається Тимур. У нього в руках таця завалена різними тістечками, шматками пирогів та двома чашками кокосового лате посередині. У мене округлюються очі від захвату. 

- Виявляється, у них є тільки десерти.

- І ти вирішив узяти все? - я спостерігаю, як тарілки заповнюють простір на столі. 

- Майже. - Тимур посміхається куточками губ. 

- А ти знаєш, як завоювати прихильність дівчини! - ну навіщо я це сказала?

- Думаєш, я намагаюсь завоювати твою прихильність? - від цього питання мені робиться погано. У голові спливає образ Дмитра, як нагадування про те, що я зовсім не розумію чоловічої логіки. - Взагалі-то так, намагаюсь.

Мене накриває хвиля полегшення. Дивно, та з Тимуром я не забуваю слова та безумовні рефлекси. Я не тремчу, не згораю від сорому і не відчуваю себе ідіоткою, як це постійно трапляється у компанії Алекса. З Тимуром легко.

Ми сидимо за цим столиком годину, а може й дві. Час пролітає непомітно. Тимур розпитує мене про усілякі дрібниці та майстерно робить вигляд, що розуміє мої жарти. Я ж дізнаюсь, що він родом з Харкова, де я зараз навчаюся, і це робить нас на крок ближче один до одного. У цьому році він закінчує бакалаврат в університеті ім. Каразіна та планує пов’язати своє життя з індустрією міжнародного маркетингу. Гадки не маю, чим займаються міжнародні маркетологи. Треба буде загуглити.

У мене грає телефон. Я підозрюю, що це може бути тато, бо я забула попередити його, що затримаюсь. Але на екрані з’являється фото Лізи. Я вибачаюся перед Тимуром та виходжу з-за столика, щоб відповісти.