Частина 10

На роботу я прийшла у піднесеному настрої. Мені не терпілося показати, яка я вправна робітниця, щоб пізніше з чистим сумлінням попросити відгул. Без зайвого нагадування Петрівни я взялася протирати листя фінікової пальми, що прикрашала інтер’єр другого поверху готеля та, навіть, пройшлася пилососом по м’яким меблям у лоббі. Нарешті, відпрацювавши свою добову норму, я зайшла до кабінету керуючого.

- Доброго дня. - починаю я, посміхаючись.

- Що треба? У мене зовсім немає часу. - відповідає той, не відриваючи погляду від папки з паперами. 

Мою сміливість, як вітром здуло.

- Я хотіла попросити… Попросити вихідний.

- Ні. - він навіть не дослухав мене!

- Але мій тато одружується, будь ласка… Я можу відробити цей прогул.

- На який день? - здається його роздратування росте з кожним моїм словом.

- На середу. 

- Це виключено. У нас масовий виїзд.  

- Але… - від розчарування у мене пропав дар мовлення.

- Зорянська! Я повторюю. Або ти працюєш, як того від тебе вимагають, або забудь про характеристику. Хочеш гуляти - будь ласка, тільки уніформу здай!

Мені стало неймовірно шкода себе. Я ж навіть не числюся, як штатний працівник, чому ж йому так важко знайти мені заміну? Без зайвих слів я розвертаюсь та виходжу з кабінету. Лише потім дозволяю собі розплакатись. Що тепер робити? Переносити весілля? Це просто безглуздя якесь!

Занурена у свою печаль, я поспішаю скоріше покинути готель.

- Поліна? Що сталося? 

Я обертаюся на голос Тимура. Тепер він стоїть за стійкою адміністратора. Що ж за посада у нього така, якщо фронт робіт змінюється кожного дня? Я витираю сльози рукавом.

- Нічого.

Хлопець залишає своє робоче місце та підходить до мене. Шкода, що не вийшло втекти непоміченою.

- Коли нічого не трапляється, то не плачуть. - відповідає він. - Що сказав тобі той змій?

- Хто? 

- Керуючий. Я бачив, як ти виходила з його кабінету. 

Я вирішую, що гірше вже не буде, тому розповідаю усе, як є:

- Я просила вихідний, бо мій тато одружується. А він мало того, що не дозволив, так ще й накричав. 

- Пішли. - Тимур бере мене за руку. 

- Куди? - дивуюся я, але він не відповідає та тягне мене до кабінету керуючого. - Ти що? Я не піду туди знову!

Тимур зупиняється прямо перед дверима. Потім він повертається обличчям до мене та посміхається. Я помічаю, як на його щоках знову з’являються ці милі впадинки. Цікаво, він знає про свою таємну зброю? За цими роздумами я й не помічаю, як мене затягують у ненависний кабінет.

- Що знову? - заревів керуючий, як ведмідь у шлюбний період. Раптом він помічає Тимура і його обличчя вмить стає спокійним. Він навіть відкладає свої папери та знімає окуляри, показуючи, що готовий слухати.

- Поліна візьме вихідний на середу. - впевнено, наче просто констатує факт, промовляє Тимур.

Я здивовано переводжу погляд від одного на іншого та готуюсь до чергових криків. Але ні.

- Та в нас же завали почались… - починає виправдовуватись керуючий. - Покоївки ледь встигають…

- То допоможіть їм. - байдуже знизує плечима Тимур. - Чи ви не в змозі самостійно навести лад у готелі?  

- Чому ж? У мене все під контролем. - він прискіпливо дивиться на мої ще червоні від сліз очі, нервово постукує кістяшками пальців по столу та врешті додає: - Щоб у четвер була тут, ясно?

- Так, звичайно! - я ледь не підстрибую від радості. - Дякую!

- Я радий, що ми це уладнали. - Тимур знову бере мене за руку і ми разом виходимо з кабінету. У цей момент я відчуваю себе маленькою дівчинкою.

- Що це було? - ошелешено запитую я, коли ми опиняємося наодинці. - Ти володієш гіпнозом чи як? 

Тимур розсміявся. 

- Я володію готелем. - зізнається він. - Точніше мої батьки. 

- О… - так ось, чому у нього такий дивний графік роботи. - То, виходить, ти мій бос і я маю називати тебе по батькові? 

- Ні за що. І який з мене бос? Просто час від часу допомагаю працівникам та приглядаю за усім, поки батько у від’їзді. 

- У будь якому разі, я перед тобою у боргу. 

- До речі про це… - у його очах спалахує вогонь. - Ти можеш мені віддячити, якщо погодишся зустрітися завтра ввечері. Просто прогуляємось та вип’ємо пару коктейлів. Як тобі?

Це що побачення? Якось неочікувано, та я й не розглядала Тимура, як потенційного хлопця. Хоча, може це мені і потрібно? Може, саме він допоможе викинути з голови Алекса? Варто спробувати.

- А давай. - погоджуюсь я. - Але це ніяк не пов’язано з тим, що я тільки-но про тебе дізналася. 

- Тобто з прибиральником ти б теж зустрілася?

- Звичайно. Тим паче, якби він допоміг мені отримати вихідний. 

- Тоді домовилися. 

Окрилена радістю я пішла додому. Тепер з чистою совістю можна планувати весілля батьків, а ще мені неабияк лестить увага Тимура. Звичайно, від нього я не дурію, як це буває поруч з Алексом, та все ж він досить цікавий хлопець. 

Раптом я згадую, що в мене немає нормального одягу, який би підійшов для такого випадку. Та й на весілля до батьків теж нема, що одягнути. Терміново необхідна допомога Лізи. Я набираю її номер на мобільному і вона миттєво бере слухавку. 

- Куди ти пропадала? - я чую нотки образи.

- Ми не спілкувалися три дні. 

- Цілих три! Ну то ти по ділу телефонуєш чи просто так?

- По ділу. У мене завтра побачення. - сама не вірю, що кажу це. 

- Невже боги почули мої молитви?!

- Спокійніше, язичнице. Мене запросив Тимур.

- Він милий.

Тут і не посперечаєшся.

- І мені потрібна твоя допомога. Позич пару суконь. Мені ще у чомусь на весілля до тата треба йти.

- Так давай пройдемось по магазинам та купимо! - у кожному слові Лізи відчувається передчуття кайфу від шопінгу. 

- Ні. В мене грошей немає. Та й не хочу купувати, бо одягну по одному разу і потім вони лише місце у шафі займатимуть. То ти можеш позичити щось зі свого чи ні?