Частина 9

Маю визнати, Олена виявилася доволі мирним окупантом. Вона більше не пересувала меблі та не змінювала колір стін, а може просто відклала це до мого від’їзду на навчання. Загалом, у нашомі домі просто з’явилися нові речі та стало трохи чистіше, ніж зазвичай. Добре, набагато чистіше. Вона люб’язно забрала в мене обов’язок готувати їжу, проте нагородила іншим - їсти усе, що готує сама. Та я й не скаржусь, кулінар з моєї мачухи доволі непоганий. Як не дивно, жити з нею під одним дахом виявилося не так вже й складно, як я собі уявляла. Інша справа Алекс. Навіть коли він перебував у своїй кімнаті, я відчувала його присутність всюди…

Я продовжую вперто ігнорувати свої почуття до нього, сподіваючись, що згодом вони самі згаснуть. До того ж, зараз не час думати про себе. За кілька днів наші сім’ї остаточно об’єднаються, тому усі зусилля треба покласти на те, аби ця подія пройшла якомога краще. 

Батьки вирішили одружитися без зайвого шуму та клопоту. Особливий стан Олени дозволяє зробити це позачергово, у будь який робочий день. Тому наші молодята не стали відкладати церемонію у довгий ящик та поїхати у міський РАГС найближчим часом. Сподіваюся, мене відпустять з роботи. Не кожному випадає честь бути свідком на весіллі власного батька. 

- Полю, ти ж сьогодні не їдеш на практику? - цікавиться Олена під час сніданку.

- Ні.

- Тоді ти б не могла поїхати зі мною у Дор Маре та замовити їжу для святкової вечері? Я б попросила когось із хлопців, та вони з самого світанку намагаються навести лад у гаражі, щоб туди міг поміститися ще й мотоцикл. 

- Та без проблем! - мені тільки в радість втекти кудись подалі від Алекса. Триматися на відстані - це найкраща тактика аби не наробити дурниць. - Я тільки переодягнусь. 

- Дякую, та можеш не поспішати.

Я допиваю свою каву та піднімаюся до себе у кімнату. По дорозі помічаю, що спальня Алекса привідкрита. Щиро ненавидячи себе за те, що роблю, я підходжу ближче та заглядаю у щілину. Цю кімнату не впізнати. Зі стін на мене поглядають герої моїх улюблених серіалів. Тут тобі і Шелдон Купер на Залізному троні, і персонажі “Дуже дивних справ”, і колаж із Месників від Марвел. Усі вони зображені на дорогих постерах у масивних темних рамах. Та письмовому столі - його взагалі тут раніше не було - ідеальний безлад із комп’ютерних проводів, сплутаних навушників та зарядних від телефону. Ліжко відсунуте до вікна та застелене чорним покривалом з принтом маски Дарта Вейдера, а на ньому моя подушка. 

Раптом хтось різко хапає мене за талію. Від переляку я завмираю, наче кам’яна.

- Ще не народилася та жінка, у якої почуття гордості буде сильнішим за цікавість. - шепоче мені на вухо Алекс. Я відчуваю його дихання на своїй шкірі і від цього вся вкриваюся мурашками. 

Мені стає жарко від суміші із сорому та збудження. Обличчя вмить заливається червоною фарбою. Я згадую, що усе ще не зняла піжаму, яка складається зі старих шорт та майки болотяного кольору. Від цього стає ще більш ніяково. Мабуть, зараз я схожа на сонного тролля. Тролля, яки поліз туди, куди не слідувало б. Я обертаюся, не встигнувши вигадати виправдання. 

- Я… я просто шукала… - У голові лунає “ERROR!”. Мозок відмовляється працювати. - Лампочку. 

- Лампочку? - руки Алекса усе ще на мені. Здається, вони зараз пропалять тканину на майці. 

- Так… Розумієш, у моїй кімнаті перегоріла лампочка. Так незручно. Нічого не видно… - виправдовуюсь, паралельно намагаючись вивільнитись. - Я подумала, що в тебе може бути зайва. На люстрі чи деінде.

- У тебе в кімнаті нічого не видно? - Алекс ледь стримується, аби не засміятися. Усе ж таки йому вдається зберігати серйозний вираз обличчя.

- Дуже темно.

- О дев’ятій ранку.

- Так...

Я вириваюся та вмить зникаю за дверима своєї кімнати. Оце так стидоба. Мені потрібно трохи часу аби знову набратися хоробрості та висунути свого носа зі схованки. Нарешті моє серце потроху повертається до нормального ритму. Я знімаю піжаму та закидую її у дальній куток. Треба буде купити собі щось больш пристойне. Потім натягаю футболку та джинсовий комбінезон. Кілька хвилин намагаюся перемогти власне волосся та зібрати його у пучок, але все одно кілька ненависних кучерів звисають біля лоба. Ну і чорт з ними. Прислухаюся, чи не чутно поблизу Алекса і нарешті спустаюся у вітальню. На щастя, хлопець вже встиг повернутися до своїх справ.

- Поїхали? - виходить Олена. Вона одягнена у короткі шорти та обтягуючу туніку. Вагітність ще не відобразилася на її фігурі. 

- Ага.

Коли ми проходимо повз гараж, її зупиняє тато і якийсь час вони про щось теревенять. У тата мокра від поту футболка та по лікоть брудні руки. Я озираюсь на сам гараж, таке враження, що він побував у епіцентрі землетрусу. Цікаво, це так і задумано, чи хлопці до останнього роблять вигляд, що у них усе під контролем. 

- Подайте шуруповерт! - кричить Алекс. - Бо зараз усе це лайно впаде мені на голову.

Я поспішаю до воріт, щоб не попадатися йому на очі. Мені усе ще соромно.

- Не лайно, а потрібні речі… - буркоче тато, він цілує Олену, підморгує мені, та повертається до роботи.

Це вперше ми з Оленою вибралися у місто одні. На щастя, вона досить товариська жінка. З нею легко спілкуватися, і відразу починає складатися враження, наче ми знайомі вже сотню років. Звичайно, як матір я її не сприймаю, але уявити рідною тіткою можу легко. 

- Чому ти обрала університет так далеко? - питає Олена, коли ми проходимо повз різноманітні крамнички з одягом. - До Харкова цілу ніч їхати.

- Місто сподобалося. Так й хотілося втекти якнайдалі звідси, бо до сімнадцяти років я ніде не бувала. Ринок у Мелітополі - ось моя найдовша подорож. До того ж я мріяла про самостійне життя.

- Розумію. - вона посміхається мені. - Алекс такий самий. Ми раніше жили прямо через дорогу від головного корпусу Запорізького Національного Університету. Йому було б зручно ходити туди на пари, але ні. Він за першої ж можливості переїхав до гуртожитку на іншому кінці міста.