Частина 8

- Ну то як?  - Алекс присідає на сходинку біля тераси і вказує рукою на місце поруч.

- Добре.

Я опукаюся поряд із ним. Ми опиняємося у тіні, яку забезпечує дикий виноград. Давним-давно його посадила бабуся. Пройшло близько п’ятнадцяти років, як її не стало, а ця рослина і досі рятує східну частину будинку від палючого сонця. 

Тепер ми знаходимося настільки близько, що торкаємося один одного плечима і кожен раз я відчуваю це, наче легкий розряд току. 

- Починай. - хлопець вручає мені дерев’яну ложечку.

- Що?

- Ну розповідай щось про себе, Зірко.

Виходить, мені тоді не почулося. 

- Зізнайся: ти забув, як мене звати.

- Поліна.

- То чому…

- Тому що ти Зорянська. Це ж очевидно. - він робить такий вираз обличчя, наче я запитала найдурнішу річ на світі. 

- І не зважаючи на це, до тебе ніхто не давав мені прізвиська. - я зачерпаю трохи морозива та обережно облизую ложку, аби не замастити половину обличчя, як це буває зазвичай. 

- Я можу називати тебе по імені, якщо це тебе так бентежить. - відповідає Алекс.

- Мене нічого не бентежить, можеш називати мене й так, якщо тобі це подобається.

- Угу, подобається. - хлопець відправляє добрячий шмат морозива собі до рота. У мене від такої дози замерзли б мізки. Хоча, після появи у моєму житті Алекса, вони і так потрохи відмовляють. 

- Головне, не клич мене “Поля”. Так звати сусідську кішку. 

- Постривай,  моя мама ж постійно тебе так називає!

Чорт, знову забула подумати перед тим, як говорити. Що ж, тепер доведеться бути чесною до кінця:

- Я не казала цього раніше, бо хочу знайти спільну мову з нею. Я ж бачу, що вона старається…

- Ти їй подобаєшся.

А краще б подобалася її сину. 

- О, я дуже рада, правда. А як щодо твого імені? Як записано у паспорті? Олександр чи Олексій?

Алекс зітхає. Мабуть, йому доводиться відповідати на це питання частіше, ніж хотілося б. 

- Так і записано. Алекс Кургін. - він помічає моє здивування та додає: - Мама просто хотіла випендритись, коли так називала мене. 

- А як щодо твого батька?

Хлопець вмить напружується. Я б воліла відмотати час назад та ніколи не задавати цього питання, але вже пізно. 

- Він не та людина, про яку хочеться розповідати. - холодно відповів Алекс. 

- Я зрозуміла.

Ми мовчки доїдаємо морозиво, а коли воно закінчується нависає важка пауза. Здається, кожен з нас хоче задати один одному безліч питань, але ми не наважуємося.

- Коли закінчується твоя практика? - нарешті подає голос Алекс.

- Через три тижні.

- А потім поїдеш назад у місто?

- Тобі хочеться скоріше здихатись мене? - я сміюся, але насправді боюсь почути правдиву відповідь. 

- А це так помітно? - він знущається наді мною!

- До речі, а ти десь навчаєшся? 

- У цьому році перевівся на заочне. Тож, можна сказати, що не навчаюся. Просто раз у півроку приношу гроші у деканат. - з легким сумом у голосі повідомляє він. 

- Навіщо ж перевівся?

- Були причини.

Ось як можна щось дізнатися про нього, коли він уникає відповіді на кожне друге питання?

- А де ви жили раніше? До Кирилівки. - не здаюся я. Мені ж треба знати, з ким родичається моя сім’я. 

- У Запоріжжі.

- Чому ж… - у мене відразу назріває наступне питання, але Алекс перебиває, не даючи закінчити.

- Слухай, я не буду розповідати тобі усю свою біографію. - до мене повернувся той самий Алекс, якого я зустріла вперше - нервовий грубіян. - Ця розмова перетворюється на допит.

Мене задіває його тон. Я не питала нічого особистого, навіщо ж так різко реагувати. 

- Взагалі-то це ти запропонував дізнатися більше один про одного. Як можна про тебе дізнатися, коли ти постійно щось приховуєш? А ми, між іншим, повинні жити в одному домі. Раптом, ти взагалі не той, за кого себе видаєш?

- То може, попросиш свого баться дістати досье на мене? - Алекс підривається з місця. - Він же в тебе коп, йому буде не важко перевірити чи належу я до бандитів, маніяків чи аферистів. 

А все так добре починалося… Я теж стаю на ноги. Саме час піти у свою кімнату та гримнути дверима, але в мене немає такої можливості. . 

- Я не казала, що підозрюю у тобі злочинця. - я намагаюся зробити свій голос м’якшим. І це досить дивно, бо зазвичай у подібних ситуаціях я обираю впертий наступ. - Просто хочу довіряти тим, хто мене оточує.

Алекс втомлено потирає скроні. Він відводить погляд до неба, наче збирається з думками та нарешті промовляє:

- Ти можеш мені довіряти, Зірко. 

Від його слів у моїй душі зароджується тепло. Мене починає бісити те, що варто лише Алексу спокійно поговорити зі мною, як я починаю танути, наче те морозиво. З усіх сил я роблю вигляд, що нічого подібного не відчуваю.

- Як скажеш.

- Постривай, подивись на мене. - голос Алекса знову спокійнний.

Я напружуюсь. 

- Що таке?

Хлопець підходить до мене настільки близько, що я можу розгледіті райдужку у його сталево-сірих очах. Я відчуваю легке тремтіння у кінчиках пальців, а серце починає битися з такою швидкістю, наче намагається проламати грудну клітину. 

- У тебе тут… - він проводить великим пальцем по моїй щоці, залишаючи гарячий слід на шкірі. - Трохи піска.

Я відчуваю, що ледь тримаюся аби не зомліти. Це й справді ненормальна реакція на звичайний додик. Я відкриваю рота, щоб щось сказати, але забуваю усі слова, тому просто стою та дивлюся на Алекса. 

Від незручності нас рятує тато. Він з гуркотом відкриває ворота, щоб заїхати машиною на подвір’я. Я, мов ошпарена, відскакую від Алекса і роблю вигляд, наче неймовірно зацікавлена напівзасохлою кульбабкою під ногами. 

На щастя, тато не помічає цього. Він, вітається і, вибачаючись, вручає Алексу його власний комплект ключей. Я ж якомога швидше поспішаю піднятися до себе у кімнату. Мені треба охолодитися під льодяним душем, а потім навести лад у своїй голові.