Частина 7

Настав мій вихідний, а це означає, що нарешті я можу потрапити на море. З самого ранку, до того як почалася спека, я зібрала усе необхідне та пішла по Лізу. Її будинок знаходиться якраз навпроти мого, можливо тому ми і потоваришували. Знаєте, як то кажуть, у дитинстві друзів обираєш не ти, а географія. Ось так і ми, будучи повними протилежностями почали грати разом, бо навколо не було інших дітей нашого віку. Згодом ми звикли одна до одної, а тепер не уявляємо життя окремо. Навіть разом в універ вступили, щоб бути поруч. 

Мені відчиняє мама Лізи. Вона одягнена у спортивні шорти та майку, бо кожного ранку ця героїчна жінка займається аеробікою. Напевно, тому вона зараз перебуває у такій приголомшливій формі, що скоріше скидається на старшу сестру Лізи, а ніж на її маму. 

- Привіт, моя хороша. - вона цілує мене у лоба. - А Ліза ще спить. Я вже намагалася її підняти з ліжка, але ж ти знаєш, що це нереально у такій порі.

Звичайно знаю! Мабуть, легше глобальне потепління зупинити, ніж розбудити подругу рано вранці.

- Я спробую. 

Мене пропускають у будинок. Він набагато більш стильний ніж наш, та це й не дивно, бо батьки Лізи працюють дизайнерами. Тут кожен елемент має своє місце і підібраний зі смаком. Мені подобається бувати тут, але жити у подібному глянці я б не хотіла. Якось не цікаво, чи що…

- Лізаааааа! - ледь не кричу я на вухо подрузі. Навіть спляча, без макіяжу та зачіски вона виглядає, наче диснеївська принцеса. - Ми ж домовлялися, сонна ти тетеря.

- Я вже встаю. - злим тоном, наче вона намагається мене проклясти, відповідіє Ліза.

Ще майже вічність мені довелося чекати, поки вона збереться. За цей час температура повітря піднялася на кілька градусів, тому на пляж ми вирушили по справжній спеці. 

- Ну розповідай, як у тебе справи? - питає подруга, допомагаючи мені розстелити простирадло. - Звикаєш до нового сусіда?

- Якого? - не відразу розумію я. - А… ну начебто так. Знаєш, все не настільки погано, як мені здавалося. 

- Ти маєш нас познайомити. Я бачила твого братика, коли той вчора виходив з двору, але він швидко зник, тож я навіть не встигла його розгледіти. А дивитися там є на що…

- Ой, замовкни, бо мене зараз знудить.

- Тобто ти відмовляєшся визнати те, що він симпатичний. - Ліза закочує очі.

Я роблю вигляд, що мене і справді нудить. Саме у цей момент над нами, закриваючи сонце, нависає тінь. Я вмить випрямляюся та роблю серьозне обличчя. 

- Чим можу допомогти? - мружачись, запитує Ліза. 

Я теж обертаюсь. Мокре хвилясте волосся і трохи кривувата посмішка. Тимур!

- О! Привіт. - я посміхаюся йому.

- Дивне співпадіння, чи не так? - питає він. - На пляжі сотні людей, а саме ви опинилися поруч.

Ліза переводить погляд з нього на мене.

- Ви знайомі? - дивується вона.

- Так… Це Тимур, я тобі не розповідала… - чомусь починаю виправдовуватись я. 

- Ми працюємо в одному готелі. - пояснює хлопець.

- То в тебе теж вихідний? 

- У мене, так би мовити, особливий графік роботи...

Подруга боляче штовхає мене ліктем під ребро та красномовно дивиться на мене.

- Це Ліза - моя сусідка по життю. - нарешті представляю я її. 

- Дуже приємно. 

Наступає незручна пауза. Ліза, щоб відволіктись, знімає футболку, демонструючи малинового кольору купальник та починає намащувати своє тіло кремом для засмаги. Звичайно, що ж ще вона могла зробити в присутності хлопця? Та, як не дивно, її маніпуляції зовсім не привертають уваги Тимура. Він озирається навкруги, потім затримує погляд на мені.

- Ну добре… Мені вже час. Був радий побачитись.

Секунду він вивчає моє обличчя, і повертається, щоб піти. Ліза важко зітхає та промовляє:

- Ем… Тимуре, - я помічаю, як у її очах танцюють вогники. 

- Так? - він обертається. 

- Ти б узяв її номер телефону, якби мене поруч не було?

Від сорому мені хочеться засунути голову у пісок, мов страус. Я починаю ритися у своїй сумці, наче намагаюся щось там відшукати. Свою гідність, наприклад.

- Насправді за цим я і підійшов. - без тіні сумніву відповідає він.

- Ну то записуй. - покваплює його Ліза. Вона швидко диктує мій номер телефону, який з роками вивчила на пам’ять.

Ми зустрічаємось поглядами, але від цього я чомусь не починаю втрачати розум, як це буває поруч з Алексом. Сором’язливість, легке збентеження, та це не катастрофічно. Усе так, як і має бути.

Тимур дякує Лізі, ще раз прощається та зникає у натовпі.

- А ти, подруго, робиш успіхи! 

Я набираю повітря у легені перед тим, як почати сварити Лізу за те, що вона вкотре сує носа у моє особисте життя. За першої ж можливості вона перетворюється у звідницю, бо переконана, що мені час завести нового хлопця. 

- Ой, ну не починай знову. - супиться Ліза, прочитавши мої думки.

- Слухай, ти поставила мене у дурне становище. Тепер я не знаю, як дивитися йому у вічі на роботі!

- Як і раніше. - Ліза не розуміє мого обурення. - Але запам’ятай головне.

- І що ж це?

- Ніколи повністю не довіряй хлопцям з ямочками на щоках. Вони постійно здаються милими та невідомо, що у них на думці.

Я закочую очі.

- Ти невиправна. Пішли краще купатися.

Провівши кілька годин на пляжі, я починаю відчувати себе втомленою. Тепла морська вода та сонце розслаблюють тіло і від цього хочеться скоріше повернулися додому й завалитися у ліжко. Не розумію, як відпочиваючі можуть проводити у таких умовах цілий день. Я після прибирання десяти номерів відчувала себе бадьорішою, ніж зараз. Що не скажеш про Лізу, по дорозі з моря вона встигає зустріти кількох знайомих та домовитися про вечірні гульки. Звісно, мене теж запрошують, але я вирішила залишитися вдома та допомогти Олені розібрати речі.

Ліза - хитра лисиця - побачила на подвір’ї Алекса, тому напросилася провести мене до самих дверей. Я ж відчуваю дивне хвилювання, останнім часом воно з’являється відразу, коли поруч опиняється мій зведений брат.