Частина 6

День нарешті добігає кінця. Втомлені сонячні промені ласкають дахи будинків та зазирають у вікна. Я вирішую увімкнути старенький кондиціонер, щоб ми не розтанули від спеки і це допомагає. Прохолода потроху повертає сили, тому ми, а точніше батьки, вирішують відсвяткувати новосілля. Тато замовляє дві величезні піци,і ми ставимо їх прямо поверх коробок з ще не розібраними речами. Я роблю вигляд, що зайнята чимось важливим на кухні, а сама нишком спостерігаю за татом та Алексом. Між ними відчувається напруга, наче  вони нещодавно примирилися після довготривалої ворожнечі, але обидва намагаються знайти спільну мову.

- Добре, що ти згадала про лимонад. - прямо за моєю спиною стоїть Олена. Не знаю, як довго вона перебувала зі мною в одній кімнаті до того, як дала про себе знати.

Я вдаю, що дійсно взяла до рук глечик не просто так. Дістаю з холодильника напій та переливаю його, потім додаю трохи льоду.

- Давай, я віднесу у вітальню. - пропонує жінка.

- Я сама. Ви краще відпочиньте. - я хотіла додати щось типо “у вашому стані треба більше відпочивати”, але поки що не готова говорити про такі речі. Та й взагалі, моя нова сім’я поки що не згадує про майбутню дитину, бо це змушує усіх ніяковіти.

- Полю, звертайся до мене на “ти”. - заперечує Олена. - У противному випадку я відчуваю себе вагітною старою бабцею.

Я наважуюсь поставити питання, яке не дає мені покою з того самого дня, коли я вперше її побачила. 

- Вибачте… тобто, вибач, а скільки тобі років? 

Олена втомлено посміхається.

- Тридцять сім. - зізнається вона.

Я відразу починаю віднімати від цієї цифри вік Алекса. Чи то у мене обличчя під час роздумів набуває особливого виразу, чи то Олена просто звикла до подібних ситуацій, але вона спокійно додає:

- Я народила Алекса у сімнадцять.

- Ого… - виривається у мене.

- Так. Це довга і не дуже весела історія, колись тобі розповім, але не сьогодні. Давай вже повечеряємо.

Я погоджуюсь. Але не перестаю думати про те, як вона наважилася стати мамою у такому юному віці. Не уявляю себе з дитиною на руках.

Нарешті, ми розсаджуємося навколо піци, яка лежала на коробці від холодильника, наче на вівтарі для жертвоприношень. Тато розміщується на підлозі біля своєї майбутньої дружини так, щоб вона могла обпертися на нього плечем. Він розливає лимонад по склянках, наповнивши першу для Олени, а та ласкаво посміхається йому у відповідь. Мені настільки незвично спостерігати за подібною ідилією, що я вирішую відвести очі, але через це зустрічаюся поглядом з Алексом. Він вперше щиро посміхається мені, від чого я відчуваю тепло десь в області грудей. 

- Пропоную випити за ваш переїзд. - виголошує тост тато. - Сподіваюсь, що усім нам буде комфортно жити разом. 

Ми піднімаємо свої склянки вгору в знак згоди та, зробивши по ковтку напою, накидуємось на піцу, наче з голодного краю. Хвала Богам, сьогодні ніхто не свариться і взагалі зі сторони може здатися, що ми нормальна родина. 

- Нагадайте мені, зробити додаткові дублікати ключей. - каже тато, відділячи собі ще один шматок.

- Добре. - відповідаємо в один голос ми з Оленою. 

Ми доїдаємо залишки піци, розмовляючи про різні дрібниці. Час від часу навіть Алекс вшановує нас однією-двома своїми репліками. Потроху ми руйнуємо бар’єр, який утворився між нашими сім’ями і мені це подобається. 

- Дякую за вечерю, але я маю лягти спати раніше. - повідомляє Алекс, піднімаючись на ноги. - Завтра вранці треба на роботу. Я можу прийняти душ?

Тато здивовано округлює очі.

- Ти можеш робити у цьому домі усе, що забажаєш. І не треба питати дозволу.

Алекс киває, але Олена здіймає руки у знак протесту.

- Я би на твоєму місці не розкидувалася подібними словами. Дозволити йому робити у будинку, що заманеться, це усе одно, що залишити шимпанзе приглядати за атомною станцією. 

Я не витримую та починаю сміятися, як той кінь.

- Дякую, мамо.

Алекс йде перший. Ми ще трохи спілкуємось, я розповідаю про свою практику, тато будує плани на найближчі дні. Врешті, усі ми вирішуємо розбрестися по своїх кімнатах. Залишившись на самоті, я падаю на ліжко та закриваю очі. Це був важкий день, не фізично, але морально. Таке враження, що до нас у гості неочікувано приїхали дуже дальні родичі, які вирішили оселитися тут назавжди.  

Раптом у кишені починає вібрувати телефон. Я ліниво дістаю його. Скоріше за все Ліза поспішає вивідати останні новини. Але ні. На екрані висвічується нове повідомлення у Вайбері.

“Дозволити користувачу Алекс надсилати вам повідомлення?” - запитує программа. Так! Так! Тобто… що він там написав? І звідки у нього мій номер телефону? Я відкриваю повідомлення та читаю:

“Спиш?”

До мене моментально повертається бадьорість. Я набираю відповідь.

“Майже”

“Виявяється, у мене в кімнаті немає подушки”

Як усе прозаїчно. Але чого ти чекала, Полю? Що він тобі солодких снів побажати хотів?

“Зайди, візьми одну в мене” - відправляю я і лише потім, розумію, яку тупість утнула. У моїй кімнаті такий кавардак, наче тут пробігло стадо слонів. Я ж навіть одяг назад до шафи не запхала після того, як збиралася у гості! Я зі швидкістю, якій позаздрив би і сам Флеш починаю наводити лад, але усе це схоже на останні спроби врятуватися потопаючому. Не пройшло і кількох хвилин, як у мої двері постукали. Я приймаю геніальне рішення - вимикаю світло у кімнаті, щоб та поринула у легку пітьму. Чудово, ось тепер мені не соромно. 

Я роблю соний вираз обличчя, наче тільки-но прокинулася. Беру одну зі своїх подушок та йду відчиняти. Ноги, чомусь, починають тремтіти. 

- Ось, бери поки цю… - кажу я, повертаючи ручку.

Переді мною у всій красі постає Алекс. Він одягнений у одні лише спортивні шорти, я ж, як зачарована, втуплююся поглядом в його фігуру. Ех… якщо я спостерігатиму це хоч по кілька секунд на день, то легко змирюся з будь якими незручностями. Так, зберися! Наче раніше напівголого чоловіка не бачила…