Частина 5

Здається, що життя у нашому будинку довгий час стояло на паузі, а тепер його увімкнули. Ще й в прискоренному режимі. Тато почав генеральну підготовку до переїзду Олени та Алекса. Старі меблі продавалися, килими, які купили ще до мого народження, були відіслані на смітник, а мотлох із комірчини мішками викидався у забуття. Серед того непотребу я постійно помічала дрібнички зі свого дитинства. Моя улюблена лялька, розфарбована зеленим лаком для нігтів, шкільні поробки, які з роками вицвіли та припали пилом, коробка вирізок із журналів з зображенням Гаррі Поттера - мого першого кохання, і тому подібне. Для інших усе це здавалося сміттям, а я ж майже фізично відчувала, як від мене шматок за шматком відривають клаптики душі. На щастя, зміни не торкнулися моєї кімнати, тому усі врятовані речі я ховала там. 

Відволіктись від цього хаосу можна тільки на роботі. Принаймні, так я себе переконую, поки до блиску начищаю душову кабіну в одному з номерів. 

- Щоб досягти успіху, дитино, треба постійно працювати! - повчає мене старша прибиральниця. Її зобов’язали приглядати за мною, але жінка сприйняла це як почесну привілегію. Тепер вона постійно слідує за мною та не втрачає можливості передати свою мудрість підростаючому поколінню. 

- А ви давно тут працюєте? - без особливої цікавості запитала я.

- Ще з тих пір, коли база належала заводу. - посміхається прибиральниця. - А тепер я маю підлеглих у найкращому готелі Кирилівки. Ось про що я тобі кажу. 

Я не стала сперечатися з нею, щоб не руйнувати її самооцінку. До того ж, якщо не зважати на постійні повчання, Марія Петрівна - так її звати - була досить милою жіночкою. 

Нарешті у глянцевій панелі душа починає виднітися моє віддзеркалення, і наставниця схвально киває.

- Маріє Петрівно! - ми почули чоловічий голос. - У Двадцять п’ятому номері треба замінити штори та більш темні, там сім’я з дитиною і вона не може заснути через сонце...

У дверях з’являється молодий хлопець, на вигляд він мій ровесник. Хіба що трохи старший. Я визираю, щоб краще його розглядіти, через це послизаюся на щойновимитій підлозі і ледь не падаю. Помітивши це, незнайомець кидається на поміч.

- Не забилася? - питає він, простягаючи мені руку.

- Все нормально… - зашарілася я.

Він посміхається, і на щоках з’являються ямочки. Можу посперечатись, що ця його особливість звела з розуму не одну дівчину. А у поєднанні з темним хвилястим волоссям - це взагалі зброя масового ураження.

- Та що з нею трапиться? - знову починає кудахкати Петрівна. - Молода ще, кістки міцні! Ой, що ти там казав, Тимуре?

- Штори у двадцять п’ятий. - повторє хлопець. 

- А! біжу-біжу. - підстрибує прибиральниця. Потім невпевнено дивиться на мене, наче вагається, чи не накою я лиха без її нагляду і, врешті, додає: - Хлопче, а ти не наглянеш за нашою практиканткою?

- Мене можна залишати без няньки. - протестую я.

- А я і не нянька. - відповідає Тимур і береться стелити на ліжко чисті простирадла.

Тетяна Петрівна поспіхом покидає номер, наче поспішає на важливу місію. 

- То ти, Поліна Зорянська, у нас практикуешься. 

Я хочу запитати, звідки він знає моє ім’я, та вчасно згадую про бейджик на уніформі. 

- Так, практикуюсь керувати готелем.

- І як? Виходить? - він починає перестилати друге ліжко і робить це настільки швидко, що я ледь встигаю улавлювати його рухи. 

- Поки що виходить керувати лише шваброю. - зізнаюся я. - А ти теж тут працюєш?

На мить хлопець зупиняється і замислюється, а потім знову береться до роботи. 

- Останнім часом навіть більше, ніж хотілося б. - відповідає він.

Я не розумію, що він має на увазі, але це не заважає нам разом закінчити прибирання у два рази швидше, ніж я робила б це під наглядом Марії Петрівни. 

- Приємно було познайомитись. - каже Тимур на прощання. - Ще побачимось, якщо ти не проти.

- Звичайно не проти. - я посміхаюся йому та поспішаю переодягтися перед тим, як повертатися додому. 

Я не застаю тата вдома, бо він вкотре поїхав до Олени, що забрати партію її речей. Він присвятив цьому увесь свій вихідний і тепер мотається туди сюди, аби швидше завершити переїзд. Я ходжу по своєму будинку, розглядаю усе, щоб краще запам'ятати його таким, яким він був до всіх цих реформ. То тут, то там, натикаюся на коробки, які вже встигли перевезти мої нові родичі, вони наче маленькі Пакмани поїдають мій звичний простір. Що ж, назад вороття немає…

Я вирішую приготувати кілька бутербродів, щоб тато міг перекусити, коли повернеться. Впевнена, він не захоче робити паузу аби з’їсти нормальний обід, але перехотипи канапку - ніколи не відмовиться. Дуже скоро я чую кроки, а потім щось дуже важке опускається на підлогу у вітальні. Сподіваюсь, він не притяг новий диван.

- Бутерброд будеш? - кричу я, аби він почув.

- Буду. - відповідає… Алекс.

Я моментально стаю розгубленою та починаю втрачати контроль над власним тілом. Руки взагалі перестають слухатися, тому ніж падає мені на ногу. Добре, що лезом догори, а то б я виглядала ще дурнішою, ніж здаюся зараз. Так, заспокойся, Поліно! Я вдихаю повітря ротом та видихаю через ніс. Не допомагає. Може треба навпаки? Та я не встигаю спробувати, бо у кухню заходить Алекс. 

- Привіт! - сьогодні він виглядає навіть краще, ніж минулого разу. Чорт, через це мої думки знову починають плутатися.

- Що ти тут робиш? - ну супер. Невже не можна було сказати щось більш привітне?

- Взагалі-то я тут житиму, якщо ти забула. - у голосі Алекса знову чується знайома нотка в’їдливості. - Твій тато затримався, аби розібрати шафу, а я вирішив поки перевезти деякі свої речі.

Я визираю у вікно та бачу припаркований татів автомобіль. 

- І він дав тобі свою машину? - від здивування у мене округлюються очі.

- Так. - байдуже відповідає Алекс. - На моєму мотоциклі багато коробок не перевезеш.