Частина 4

Я ніяково дивлюся на Олену та помічаю, що в її очах починають блищати сльози. Тільки цього не вистачає для повного щастя.

- Може я поговорю з Алексом? - пропоную я у надії, що вона відмовиться.

- Не варто. - каже жінка і я з полегшенням видихаю. 

- Нехай спробує!  - заперечує тато. - Як ні як, вони однолітки. Їм буде легше знайти спільну мову. Гірше вже точно не буде. 

Я б не була такою впевненою.

- Може й так… - схлипує Олена. 

Це просто провал. Ну навіщо я це запропонувала? Хто мене просив? Іноді мені здається, що у мого язика є власний мозок. Я виходжу на вулицю. Спека спала і легкий прохолодний вітерець обдуває моє обличчя. Це трохи заспокоює. Тут тихо, пахне матіолою та чутно переспів цвіркунів. А що як я збрешу, наче не знайшла Алекса? Посиджу тут трохи наодинці, обдумаю останні новини. Занурившись у свої думки, я починаю блукати подвір’ям, поки не потрапляю у сад. 

- Тебе відіслали поговорити зі мною? - доноситься з темряви. Від неочікуваності я здригаюся усім тілом. 

Алекс визирає з тіні будинка. Мій організм дивно реагує на нього. Серце починає прискорено битися, а дихати стає усе важче. Так, треба заспокоїтися, це все через нерви.

- Якщо чесно, то я сподівалася не знайти тебе. - зізнаюся.

- Ну що ж, вибач.- з ноткою презирства відповідає хлопець. - Можеш проходити повз. 

Я роблю вигляд, що не почула цього. 

- Але якщо я вже тут, то можемо поговорити. 

- Якщо ти чекаєш, що я буду оголювати перед тобою душу, то навіть не сподівайся.

- Не треба нічого оголювати, ми недостатньо знайомі. - чорт забирай, що я несу? У нестандартній ситуації я вмикаю режим “Петросяна”, за що потім навіть перед самою собою соромно. Треба терміново змінювати тему, бо Алекс вже дивиться на мене, як на ненормальну. - Наприклад, скільки тобі років? Ми мали навчатися в одній школі, дивно, що я тебе не знаю. 

- Двадцять. Я зняв цей будинок минулого року і перевіз сюди маму. Тому ми не знайомі. І, знаєш, я б волів, щоб так залишалося і надалі. 

Мною оволоділо обурення, воно навіть витіснило сором.

- Я теж тебе у брати не обирала. Тож будь ласкавий, збав свій норов. - я збираю рештки своєї сміливості. - Ти поводишся, як останній егоїст!

Очі хлопця округлюються від здивування. Здається, мої слова роздратували його більше, ніж усе, що відбулося до цього. Він хапає ротом повітря, намагаючись заспокоїтись, і врешті промовляє:

- Ти не маєш жодної причини обзивати мене егоїстом.

- Ага. - саркастично погоджуюсь я. 

- Слухай мене уважно. - Алекс робить крок назустріч. - Кожен мій вибір, кожен вчинок, все було спрямоване на те, щоб мама нарешті змогла спокійно жити. Я б міг поїхати куди завгодно, вступити до універу чи подорожувати, але й досі залишаюся поруч із нею. Ти навіть не уявляєш, через що їй довелося пройти, а усе заради чого? Щоб знову наступити на ті ж самі граблі? Господи, у мене просто немає слів!

Виявляється, у моїх майбутніх родичів не все так просто, як здається. А я ж якраз задумалася про те, чому такий дорослий хлопець і досі живе ж мамою. Я вирішую не розпитувати Алекса про причини, які змусили їх переїхати у наше містечко. Та й він зараз перебуває не в гуморі, навряд чи б захотів розповідати. Я секунду вивчаю його напружене обличчя та відводжу погляд, бо знов починаю ніяковіти.

- Я не знаю, як ви жили раніше і це мене не стосується. - хоча дуже цікаво. - Та я знаю одне. Зараз твоя мама сидить у будинку і плаче через те, що її син не може стримувати емоції.

- Плаче? - його голос стає трохи спокійнішим. - Чорт. Я не хотів цього.

Я сприймаю ці слова за невеличку перемогу.

- Я розумію твою тривогу, мені теж не легко. Я так само переживаю за тата, як ти за свою маму. І я знаю, що мої слова тебе не переконають, але він хороша людина. Дай батькам шанс, може з цього вийде щось хороше. 

 Алекс мовчки крокує взад-вперед, витоптуючи доріжку між дерев. 

- Ти мене взагалі слухаєш? - не витримую я. - Чи я усе це кущам розповідаю?

Холопець зупиняється. Його вуста стискаються у тонку лінію.

- Чому серед сотень чоловіків моя мама обрала того, який має нестерпну доньку?

- Ну дякую… - оце так комплімент. Я розвертаюся та поспішаю покинути цього зухвальця, поки ще контролюю свої нерви. 

- Стій! - вигує Алекс. - Ти що образилася? Вибач, я не подумав перед тим, як це сказати.

- То може нарешті почнеш думати? - я зупиняюся і схрещую руки на грудях, щоб почуватися більш впевнено. - Ти мені теж не подобаєшься, але я не кричу про це.

- Я буду стримуватися, обіцяю. 

- То може повернемося у будинок? - пропоную востаннє я. 

- Так, давай. Все одно вже нічого не змінити...

Сама не вірю, що мені це вдалося, але я таки змогла повернути Алекса до нормального стану. Ми разом виходимо із саду. Хлопець навіть притримує переді мною двері, пропускаючи у вітальню. Так, він явно починає робити успіхи.

Наші батьки усе ще сидять на кухні. Вони у півголоса про щось сперечаються, але помітивши нас вмить замовкають. Алекс підходить до матері, обіймає її, і шепоче на вухо слова вибачення, та посміхається у відповідь. Від цього і мені на серці стає тепліше. Тато теж відразу веселішає, він підіймає палець догори у знак вдячності, а я киваю у відповідь.

- Радий, що ви ще не все з’їли. - каже Алекс повертаючись за стіл. - Я дуже голодний. 

А далі почалася вечеря, під час якої ми стали вирішувати, як нам далі жити.
 

Пізніше, коли ми нарешті потрапили додому, я зняла ненависну сукню, натягла улюблену розтягнуту футболку зі снітчем та зателефонувала Лізі, щоб поділитися враженнями про сьогоднішній вечір. Вона уважно вислухала мене, а потім задала тисячу питань про Алекса. Бо ж де це видано, щоб поруч жив хлопець, з яким вона досі не знайома? 

- Так виходить, що тепер вони переїдуть до вас? 

- Найближчим часом. Зараз вони орендують будинок, тому переїзд - це найрозумніше рішення.