Частина 3

Тато зупиняє авто біля воріт невеличкого дворику. Він нервово барабанить пальцями по керму, і від цього його хвилювання передається і мені. А якщо у мене так і не складуться нормальні стосунки з його майбутньою дружиною? Я можу банально не сподобатися їй, не буду приховувати - мій характер не кожен витримає. 

- Чорт, забув попередити, -  каже тато. - В Олени також є дитина. Син.

Опа! Такий собі подаруночок. Я жодного разу не спілкувалася з дітьми, вони настільки дивні створіння, що нагадують чужопланетян. Ніколи не здогадаєшся, що вони можуть утнути в наступну секунду. Нещодавно у супермаркеті до мене підійшла маленька дівчинка з янгольським обличчям, вона посміхнулася, а потім з усієї сили вкусила за руку і втекла. 

- Що ж, спробую поладнати з ним.

Ключове слово “спробую”, але не гарантую цього. Насправді я починаю злитися на тата. Невже він був настільки зайнятий, що не міг хоч словом обмовитися про свої стосунки з жінкою, на якій збирається одружитися. А тим паче, про те, що в неї є син! Мабуть, помітивши це, тато намагається виправдатися:

- Я знаю, що треба було раніше попередити. Вибач…

- Добре, але надалі нам з тобою потрібно частіше спілкуватися.

Мене не було вдома п’ять місяців, а таке враження, що я пропустила цілий епізод із життя своєї сім’ї.

- Згоден, - киває тато та підбадьорююче посміхається. - Ходімо? 

Тато відчиняє хвіртку і ми опиняємося на подвір’ї, подібному до тих, які малюють у дитячих книжках з казками. Навколо маленького цегляного будинку посаджені троянди, лілеї та петунії. Біля порогу стоять вазони з різноманітними кімнатними рослинами, а з їхньої тіні визирають статуетки фей та садових гномів. Я дивлюся на усе це і мене починає мучати сумління за свій кактус, який нещодавно помер у гуртожитку. Минулого року його подарували мені сусідки, але бідолажний так і не витримав спільного проживання зі мною.

Не встигаю я зібрати свої думки докупи, як двері відчиняються і на порозі опиняється Олена. Вона одягнена у вільний сарафан до колін, блискуче волосся зібране на потилиці, а очі обрамляють густі вії. Так, вона дуже симпатична жінка, не дарма сподобалася моєму батьку. 

Вона по черзі цілує мене, а потім тата у щоку та запрошує до своєї оселі. Я заходжу у вітальню і мені перехоплює подих. Цей будинок - повна протилежність тим умовам, у яких я звикла жити. Тут чисто. Просто катастрофічно чисто. Цій жінці, що займатися більше нема чим, як постійно прибирати?

Тато сідає у крісло та озирається по сторонам. 

- Алекс вдома? - питає він.

- Так, - киває Олена. - Він у себе. Алекс! АЛЕКС!

Я чую кроки і починаю посміхатися, щоб виглядати максимально милою. Не хотілося б, щоб малюк злякався та невзлюбив мене з першої зустрічі. До того ж я пообіцяла собі докласти максимум зусиль, аби не зіпсувати цей вечір. 

І тут моя посмішка повільно перетворюється у гримасу. Жаль, що у цей момент ніхто не може сфотографувати мене. Чесне слово, за цей вираз обличчя мене б заочно затвердили на головну роль у фільмі жахів. Нам на зустріч вийшов зовсім не малюк, а дорослий хлопець. Здається, він навіть старший за мене. Але як так? У скільки ж років Олена народила його? Я з докором повертаюся до тата, але той лише винувато знизує плечима.

На вигляд Алексу років двадцять. Він одягнений у сіру футболку поло та чорні джинси. Обличам хлопець дуже схожий на матір. Ті ж самі яскраві очі, довгі вії та виступаючі вилиці, але волосся темніше, майже чорне, та й шкіра більш засмагла. Я чомусь починаю соромитися і відчуваю, як мої щоки палають червоним. 

- Привіт, - він потискає татові руку та посміхається. Але тільки я здогадуюся про справжній зміст цієї посмішки. Вона така ж сама фальшива, як і моя зараз. Посмішка вимушеної ввічливості. 

- А це Поліна, - звертає на мене увагу Олена. - Я тобі про неї розповідала.

Ну про мене хоч згадували і на тому спасибі. Алекс - що за дурнувате ім’я - обертається до мене.Господи, на моїх щоках ще залишилася шкіра чи вони вже обгоріли до кісток? Що зі мною коїться? Я ж ніколи не відзначалася сором’язливістю. 

- Не так я тебе уявляв, - промовляє хлопець.

Не так? Ну вибач, що не виправдала твоїх сподівань. Про твоє існування я взагалі не здогадувалася!

- Може підемо за стіл? - запрошує Олена. - У мене все готове. 

Вечеря і правда шикарна. Стіл прикрашає запечене до рум’яної скоринки курча, поряд парує молода картопля з кропом, а за нею стоять два салати зі свіжих овочів. Тато сідає поруч з Оленою та накриває своєю долонею її руку. Я краєм ока слідкую за реакцією Алекса, але той усім своїм виглядом показує, що йому скучно. Нарешті він демонстративно відпиває воду зі своєї склянки та, піднявши одну брову, питає:

- Чому ніхто не їсть? Скоріше почнемо - скоріше покінчимо з цим. 

Фу, як грубо! Міг би ще хоч трохи потерпіти нашу присутність. Після його слів Олена стає трохи блідою. Мабуть, їй соромно за сина. Вона вивільняє свою руку та зціплює зап’ястки у замок. 

- Любий, ми не просто так зібралися сьогодні. Нарешті повернулася Поліна, і можемо повідомити вам новину.

- Ми вирішили одружитися, - на одному диханні випалює тато.

Алекс ставить склянку на стіл. Він кілька секунд вдивляється у воду, ніби намагається щось у ній розглядіти. Потім підіймає холодний погляд до своєї матері.

- Навіщо? - питає він.

У мене теж промайнула подібна думка. Навіщо їм одружуватися, нехай би зустрічалися, жили разом… Чому треба відразу бігти до РАГСу? Але у мене вистачає вихованості не задавати таких питань у голос.

Я відпиваю воду. Ковток виходить занадто гучним, тому усі обертаються до мене. Ну хоча б змогла відволікти їх, а то напруга у цій кімнаті досягла апогею. 

- Алекс, я кохаю твою маму і хочу залишок свого життя прожити поряд із нею.  

Ого! Це мій тато сказав? Не очікувала такого від нього, він у мене аж ніяк не романтик. Дивовижно, на які метаморфози здатне кохання.