Частина 2

- Так, я не розумію, - промовляє Ліза, скептично поглядаючи на гору одягу біля мого ліжка. - Тобі сподобалася та жінка чи ні?

Дізнавшись про звану вечерю, на яку ми з татом збираємося поїхати, подруга прибігла до мене аби вивідати останні подробиці. Я вкотре переконуюся, що їй потрібно навчатися на журналіста, а не на дизайнера. 

- Та наче сподобалася, але… Я не знаю, як це пояснити. Тато, можна сказати, з народження виховував мене самостійно. Звичайно, спочатку бабуся допомагала, але після її смерті ми були одні. Я настільки звикла до цього, що напевно стала вважати, наче так і має залишатися. Перед від’їздом на навчання, я почала мріяти аби тато когось собі знайшов. Ну, хоча б для того, щоб щовечора не повертатися у пустий будинок… Але коли це нарешті трапилося, я виявилася неготовою. 

- Ти говориш, як дитина. - люблю Лізу за чесність.

Я теж щойно спіймала себе на подібній думці.

- Мабуть. 

- І що ти одягнеш на сьогоднішню вечерю? - подруга змінює тему, за що я їй дуже вдячна.

- Ну не знаю, а треба щось особливе?

- Звичайно! Сукню якусь чи що...

Сукні - це явно не моє. Увесь мій літній гардероб складається з шорт та футболок, які я постійно купую у секон-хенді. Ой, ні, збрехала. Тепер у шафі з’явилася новенька уніформа прибиральниці. Про неї, власне, окрема історія. Зараз розповім.

Мені вартувало чималих зусиль аби домовитися про практику у готельному комплексі “Перлина Азова”. Раніше це була база відпочинку для працівників тракторного заводу, але її перепродали, а нові власники перетворили у елітний заклад, де тепер можуть відпочивати лише ну дуже забезпечені туристи. Європейський сервіс та новітні технології організації праці - про що ще може мріяти студент, який просто закоханий у свою майбутню професію? Ось і я думала, що зможу по-дорослому зануритися у цей світ, як би не так! Варто було мені переступити поріг кабінету керуючого, як мене нагородили бейджем з власним іменем, під яким красувався напис “клінінговий персонал”.

- А ти думала, що відразу адміністратором працюватимеш? - запитав керуючий, помітивши мій розчарований погляд.

- Ні… - збрехала я.

- Ну і добре. Твій графік - з восьмої ранку до другої дня. Прибиратимешь номери економ-класу. Зарплатня мінімальна, бо ти навіть офіційно у нас не оформлена. А через місяц отримаєш характеристику, чи що там тобі потрібно, для університету. Домовилися?

Не маючи іншого виходу, я погодилася. Одне добре - хоч друга половина дня в мене має бути вільною.

Я закриваю та знову відкриваю дверцята шафи, наче там магічним чином може з’явитися якийсь пристойний одяг. Тато часто використовував таку маніпуляцію з холодильником і божився, що одного разу знайшов там шматок сиру, котрого раніше не було. 

- А як щодо тієї сукні? - Ліза показує пальцев у дальній кут на верхній поличці та хитро примружує очі.

- Ні за що! Ти знаєш, що я ненавиджу її.

- Чого ж не викинеш?

- Бо вона до біса дорога. 

Подруга спритно зістрибує з мого ліжка та вмить у її руках опиняється та сама сукня. 

- Слухай, це ж усього лише одяг, і його потрібно носити, а не ховати за горами мотлоху. 

Насправді, Ліза чудово знає причину моєї ненависті до цієї сукні. У минулому році я закохалася у свого одногрупника - Дмитра. Мені довелося розробити цілу стратегію, що домогтися його уваги до себе. Ліза, як більш досвідчена, постійно давала мені поради та підтримувала мене на шляху до завоювання його серця. Жахливо звучить, знаю.

З часом ми з ним стали тісно спілкуватися. Разом ходили на пари, поверталися у гуртожиток, разом робили навчальні проекти і тому подібне.

І ось наблизився День закоханих. Вранці я отримала від Діми повідомлення із пропозицією поїхати на концерт міської рок-группи. Мій, витаючий у рожевих мріях, мозок сприйняв це, як запрошення на побачення. Я ледь не зомліла від радості. 

Ми з Лізою прогуляли заняття, щоб купити мені ту саму сукню. І хоч я розуміла, що рок-концерт та вечірня сукня - речі не дуже сумісні, у ній я відчувала себе дуже гарною. Витративши цілий день на приведення себе до належного виду, ввечері я, сповнена надій, прибула на місце зустрічі.

- Привіт! Ти така гарна сьогодні. - із захопленням промовив Діма, помітивши мене.

Моє обличчя налилося фарбою, а хвилювання просто накрило з головою. Мабуть, через це я не відразу помітила біля коханого дівчину. 

- Дякую.

- Познайомся. - Діма узяв мене за руку та підвів до незнайомки, яка була на голову вища та у сотню раз симпатичніша за мене. - Це моя дівчина, її звати Маша. 

Я заклякла на місці. Яка ще дівчина? А я тоді хто?

- Я так багато чула про тебе! - Маша розпливлася у посмішці. - Дімка казав, що ти йому, мов молодша сестра. 

- Ти не проти, що ми покликали з собою і мого сусіда? - запитав Дмитро, відступаючи від мене. - Він теж вільний і, гадаю, сподобається тобі. 

Я протрималася пару годин на тому концерті, а потім втекла, зіславшись на головний біль. Згодом я тисячі разів прокручувала цю ситуацію у голові, і все більше розчаровувалася у самій собі. 

- Слухай, - Ліза вириває мене зі спогадів. - Не можна звинувачувати одяг у тому, що ти стала королевою френдзони. 

Королевою френдзони. Просто чудово. 

- Замовкни, добре? - я починаю нервувати.

- Добре, вибач. - подруга посміхається та хлопає пухнастими віями. Наче це може на мене подіяти. - Фігня стається з усіма. Треба просто переступити через це та жити далі. 

Їй легко говорити. Ліза була саме тим типажем красунь, які подобалися абсолютно усім хлопцям. Висока, струнка від природи, з довгим білявим волоссям та шикарним бюстом, котрому таємно заздрили оточуючі дівчата. Вона легко знаходила спільну мову з будь якою людиною, моментально закохувала у себе та кидала хлопців, коли вони їй набридали.

Що ж до мене, то я - повна її протилежність. Ні, я не вважаю себе страшком, але явно не дотягую до рівня Лізи. Я звичайна. Каштанові неслухняні кучері, великі сірі очі та форми з опуклостями не у тих місцях, де б мені хотілося. Інколи мені здається, що я могла б бути схожою на Лізу, якби мене хтось навчив цьому. Як ні як, у неї з народження є мама, яка вклала у свою доньку душу… Стоп, я проганяю ці думки. Я і так росла щасливою. Мені не потрібна, тим паче тепер.