Частина 1

Літнє сонце розжарилося, мов на кузні. Спека стоїть така, що, здається, і мозок може випаруватись. Я рукою витираю  піт з чола та обертаюся, щоб подивитися на подругу, яка намагається самостійно витягни важку валізу із вагону поїзда. За хвилину вона рівняється зі мною і ми разом блукаємо поглядом по вокзалу у пошуках нашого таксі. 

- Скоріше б додому… - втомлено говорить Ліза, коли ми опиняємося на задньому сидінні прохолодного автомобіля. Водій усе ще намагається запхати наші речі у салон та не припиняє натякати на доплату за об’ємний багаж. Ми ж вперто робимо вигляд, що не чуємо його. - Я так хочу на море. Обіцяю, повертатимусь з пляжу тільки для того, щоб поспати удома. 

- Щастить, - похмуро відповідаю я. 

Мені подібні канікули аж ніяк не світять. Згідно з правил мого університету, усі другокурсники, які навчаються за фахом готельно-ресторанна справа, мають влаштовуватися на літню практику. Тому ще під час сесії я домовилася про роботу на одній з найдорожчих баз відпочинку у нашому містечку. І не те, щоб я хотіла цілодобово валятися на пляжі, як Ліза, але ж канікули… Добре, я спробую как найкраще відпочивати хоча б у свої вихідні.

Ми проїжджали повз пожовклі від спеки поля, та час від часу зупинялися, потрапляючи у затори. Цього року у Кирилівці має бути рекордна кількість відпочивальників. Сподіваюсь, це не додасть татові зайвих турбот. Він у мене працює полісменом, тому у курортний сезон у нього і так вистачає роботи - як не п’яні бійки, так пограбування. При згадці про батька у мене теплішає на душі. Ми не бачилися майже пів року, тому мені аж не віриться, що я нарешті зможу обійняти його. 

- Їдете на відпочинок? - питає водій, намагаючись згаяти час.

- Так. - знизує плечима Ліза. 

- Ні, - одночасно з нею відповідаю я. - Додому.

- Але одне іншому не заважає. - додає подруга.

Водій випрямляє спину на зиркає у дзеркало заднього виду. 

-То ви місцеві! - посміхається він. 

- З навчання повертаємось. 

- А я подумав, що ви туристки. Тоді вибачайте, можете не доплачувати за свої сумки…

- Та ми й не збиралися. - зізнається Ліза. 

- У мене син теж  студент. - продовжує водій, роблячи вигляд, що не почув її слів. - У Запоріжжі навчається. На юриста...

Тепер, мабуть, впізнавши у нас “своїх”, чоловік починає переповідати нам усе своє життя. Від знайомства з дружиною до вступу сина до ЗНУ. Ліза, тихенько підсовує мені навушник, у якому грають Imagine Dragons, і тим самим рятує від смерті, спричиненої нестерпною нудьгою. 

Через годину таксі нарешті пригальмовує біля мого будинку.

- Ну що, дівчата, приїхали. 

Ми покидаємо затишний салон авто і відразу мружимося від яскравого світла. Шкіру, наче з фену, обдає гарячим сухим повітрям. Так, я дійсно вдома. 

- Набери мене, коли буде час. - кидає на прощання Ліза. 

- Звичайно. - я тягнуся, щоб обійняти її на прощання, але передумую, бо нам і так неймовірно спекотно. В результаті лише посміхаюся та машу рукою. 

Подруга зникає за воротами сусіднього будинку і я чимдуж біжу у рятівну тінь своєї тераси. Хвилину стою на порозі, переводячи подих та, нарешті, стукаю у двері. Звичайно, в мене є свої ключі, але не терпиться зробити сюрприз татові. До того ж він чекає на мене лише через тиждень. 

- Вже йду… - чується жіночий голос. Стоп. Жіночий?

За мить двері відчиняються та переді мною опиняється симпатична жінка, якій, напевно, немає й сорока років. Її розкішке русяве волосся водоспадом розсипається поверх татової футболки з емблемою місцевої волейбольної команди, а короткі спортивні шорти відкривають стрункі ноги. Хто ця шикарна леді? І що вона забула у нашому домі?

- Я… - намагаюся зібрати думки докупи. - Вітаю.

- Поліна? - посміхається незнайомка.

- Так...

Жінка робить крок на зустріч та ніжно обіймає мене, наче ми близькі родичі, які не бачилися кілька років. Я ж усе ще перебуваю у легкому шоці.

- Сонце, твоя дочка приїхала! - вигукує жінка. - Я Олена, рада нарешті побачитися.

Усе потихеньку стає на свої місця. Я починаю пригадувати уривчасті розповіді тата про його нову знайому. Але ця красуня не виглядає просто знайомою, невже у них зав’язалися стосунки? Було б просто чудово, давно хотіла прилаштувати батька до якоїсь нормальної жінки. 

- О… Поля… - на обличчі тата з’являється рум’янець. Ну їй Богу, як той підліток. - Ти вже вдома? 

- Так. - киваю я та пірнаю у його обійми. 

- Ти схудла… І волосся таке коротке. Ой, проходь, проходь скоріше...

Я заходжу у вітальню та не вірю своїм очам. Дім повністю змінився. Ще з дитинства побутом у ньому займалася виключно я, тато ж виконував роль годувальника та майстра з ремонту, коли це було необхідно. Я ніколи не була відмінною господинею, тато ж цього і не вимагав. Нам вдавалося балансувати на межі розгардіяшу, але такого щоб не було дуже соромно перед неочікуваними гостями. Ліза називала це “ідеальний гармидер”. Але тепер… Тут панує така чистота, якої не було роками, меблі пересунуті, фіранки та килим замінені, а на підвіконнях стоять - та не може бути! - квіти. По спині пробіглися мурашки. Таке враження, що за моєї відсутності тут вчинили справжній переворот, скинули мене з посади головної та захопили територію. 

- Ну, я піду. Пізніше побачимося. - Олена цілує тата у щоку та вмить зникає за дверима, складається враження, що вона прочитала мої думки, тому вирішила дати мені час для того, щоб оговтатись.  

- Я думав, ти пізніше приїдеш… - починає тато, втомлено опускаючись на диван. - Чому не попередила? Я б зустрів тебе з поїзда.

- Хотіла зробити сюрприз. І, як я помітила, мені це вдалось.

Тато ніяково чухає потилицю. Зараз він аж ніяк не схожий на поважного поліцейського, скоріше нагадує юнака, котрого застукали з дівчиною. Мене це трохи забавляє, але я не зізнаюся.

- Так, вдалося. Слухай, я давно хотів познайомити вас, але ж ти рідко буваєш вдома. Та й не знав, як розповісти тобі про… ну про мої стосунки.