Розділ 16 Розійтись по вівтарях!

— І-і-і!!! — дерева обіч галявини немов відскочили в різні боки, намагаючись щезнути з дороги чогось шаленого, крикливого, з вихором чорного розкуйовдженого волосся, що вилетіло на галявину.

— І-і-і!!! — міцна дерев’яна швабра врізалася в самісіньку гущавину побоїща, закрутилася, розкидаючи всіх у різні боки.

— Ну нарешті! — голосно вигукнув худий, схожий на Дон Кіхота мент, знімаючи кашкета й витираючи картатою хусткою спітнілу голову. — А я вже думав, що ти в цих кущах усе життя так і просидиш!

— Якщо вам щось не подобається, робіть самі! — огризнулася з мітли Ірка, одночасно згрібаючи двох соколів за хвости й жбурляючи їх убік. — Ану мар-рш на свої місця! Р-розійшлись! Бр-рейк!

Тверде перехрестя швабри заїхало по вишкірених вовчих зубах. Тієї ж миті на вовкулаку зверху спікірувала світловолоса відьма й злякано примовляючи: «Ох, порвуть вони нас, ох, порвуть!», — безстрашно вчепилась у вовчий зашийок і поволокла звіра геть.

— Приспи мене, приспи, я вам допоможу! — худенький хлопчак, розмахуючи затупленим ігровим мечем, кумедно підстрибував обіч галявини.

Низько пролітаючи над землею, світловолоса відьма звісилася з мітли й легенько тицьнула хлопчакові розчепіреними пальцями в обличчя.

Той відсахнувся:

— Ти що…

Договорити він не встиг. За мить він упав у траву, і звідтіля почувся-тоненький, зовсім дитячий сонний посвист.

Над мирно сплячим хлопчаком злетіла інша, теж хлоп’яча постать. Замайорів лицарський плащ, і важкий меч плазом упав на спину вовкулаці, який цієї миті підвернувся під руку.

— Постережи хлопчиків сон, як би хто не розбудив, — заклопотано сказав дядько Микола круглолицьому менту.

Той кивнув, і тієї ж миті товстий кіт, лавіруючи між воюючими, перетнув галявину, клубком згорнувся в Богдана на грудях і затишно замуркотав.

Хлопчак завовтузився, улаштовуючись зручніше… Погрожуючи вістрям і б’ючи по головах руків’ям меча, здухач відтягував вовкулак, які не на жарт розходилися, від їхніх супротивників.

— Киш, киш! — розмахуючи руками, немов відганяючи горобців, Тетянка мчала назустріч соколам.

Розлютовані птахи на хвильку зависли в повітрі…

Усього на коротку мить воюючі вовки й соколи опинилися по різні боки галявини.

І саме цієї миті Ірка розлючено плюнула на перехрестя своєї швабри. З розмаху встромивши один її кінець у землю й викрикнувши: «Досі дійдеш, не перейдеш!», — вона потягнула швабру наче плуг.

Тупий дерев’яний кінець швабри розпоров землю, немов сталевим клинком. Жирна смуга розсікла галявину навскіс, розділяючи супротивників. Ірка стрімко злетіла в повітря.

Тетянка й здухач кинулися за нею, тікаючи геть із дороги перевертнів. Супротивники, несамовито гаркаючи й клекочучи, знову розбіглися в різні боки…

І з усього маху врізалися в невидиму перешкоду. Гострі вовчі пазурі заходилися дряпати стіну, а загнуті пташині дзьоби довбати її. Але перешкода була непорушна.

— Гей, хлопці, чого це ви б’єтеся? — гукнула згори Ірка.

Вовки, скажено завиваючи, а птахи, ляскаючи крильми, продовжували битися об стіну, не звертаючи на дівча жодної уваги.

— Ти в курсі, що розділювальне заклинання діє всього лише десять хвилин? — поцікавилася Тетянка, підлітаючи.

— Порадувала, — буркнула Ірка, розгублено дивлячись на перевертнів, котрі скаженіли внизу.

— Та замовкніть ви! — голосно вигукнула вона, безуспішно намагаючись перекрити виття й клекіт. — Послухайте мене!

— Ти-ихо! — громовий бас прокотився над галявиною.

Земля здригнулася. Соколів розкидало звуковою хвилею. Збиті з ніг вовки покотилися по землі. Град зламаних гілочок і листя посипався з довколишніх дерев.

Дядько Микола опустив складені рупором долоні, які тримав біля рота. Зняв кашкет, пригладив волосся, що вже почало рідіти, й докірливо поцікавився:

— Чи вам усім повилазило? Чи вас матері не виховували? Дівчина говорить, а вони горлають! От бовдури! — він повільно сів.

— Що хоче це дівчисько? — поблискуючи круглими очима, запитав Балабан.

— Не тряси пір’ям, Балабане! — гаркнув майор, підводячись із землі.  — Зовсім здурів, на Хортову кров наїжджати? Та ще прямо тут… — І він насторожено, майже злякано роззирнувся навсібіч.

Балабан нервово ковтнув:

— Е-е… То що ви хотіли спитати, дівчино?

Ірка засовалася на швабрі:

— Я питаю, через що б’єтеся?

Вовки й соколи невпевнено зам’ялися, переглядаючись.

— Відповідати треба, йолопи, коли вас питають! — повчально озвався зі свого місця дядько Микола.

— Через нього… — долинув слабкий голос від круглого вівтаря.

Закривавлений Рудий сів, важко спираючись спиною об кам’яну стелу, й тицьнув пальцем у супротивника.

— У мене… наречена… — через силу видавлюючи слова, прохрипів вовкулака. — Кохає мене… А він… — поранений знову тицьнув пальцем соколові в груди. — Відбив…

— Неправда! — сокіл сіпнувся від стусана, а здоровою рукою вчепився за другий камінь і підвівся. — Вона моя наречена, а ти їй голову заморочив! — Кречет спробував у відповідь теж тицьнути в Рудого пальцем, але зламана рука не слухалася. — Думаєш, я не знаю, як ти з моєю дівчиною на квартирі у вашого командира зустрічався?

— У мене? — майор аж підскочив на місці.— Щоб якась там вертихвістка вешталася в моєму домі?

— Вона не вертихвістка! — разом закричали Рудий і Кречет, злісно перезирнулися й знову в один голос вигукнули: — Вона найпрекрасніша!

— Стривайте! Стійте! — раптом закричала Ірка. Якийсь здогад настирливо, начебто муха, крутився в неї у голові, але ніяк не давав себе піймати. Відьма завовтузилась. — Заждіть-заждіть, я зараз щось придумаю! — Від її вовтузні швабра вильнула й перевернулася, підвісивши Ірку вниз головою. Дівча відчайдушно дриґнуло ногами, повернулося на місце й знову завовтузилось, ловлячи на собі веселі погляди перевертнів. — А ота найпрекрасніша, вона, часом, не така собі блондинка, рожевенька, ось із такими зеленими очищами. — Ірка розчепірила пальці біля очей. — І ось із такими… — Дівчинка округлила руки перед грудьми й одразу ж соромливо сховали їх за спину. — На телебаченні працює?