Розділ 15 Р-рви їх!!!

У густих сутінках на галявину прослизали сірі тіні. М’яко ступаючи міцними лапами, вовки входили в розімкнуте кільце й по черзі лягали на камені, які ще зберігали сонячне тепло.

Зашурхотіли крила, і на кам’яну «вісімку» спустилася соколина зграя.

Перевертні застигли, змірюючи одне одного поглядами через усю галявину.

Хоча сонце вже сіло, на галявині наче посвітлішало. Придивившись уважніше, Ірка з подивом зрозуміла, що це повільно розгоряються кам’яні кільця, заливаючи все довкола жовтогарячим світлом.

Зі стежки долинуло тупотіння кінських копит. Два добре вгодованих коня, вороний і гнідий, повагом вийшли з хащів.

— Час! — різким, схожим на нявкіт голосом вигукнув мент із круглою котячою пикою. — Чи не бажають супротивники помиритись?

— Помиріться, га, хлопці? Ту кралю, щоб її підняло та гепнуло, та ще раз підняло, навіщо ж її ділити!? Хіба що навпіл, та потім з’їсти? — довгоногий дядько Микола зсунув на потилицю міліцейського кашкета.

Перевертні мовчали.

Круглопикий роздратовано пирхнув:

— Чи є в супротивників претензії?

— Є! — зненацька відгукнулись соколи, і над кам’яною «вісімкою» звівся їхній ватажок. — Суддя не об’єктивний! У вас із вовкулаками, здається, спільні інтереси!

— Ти що хочеш-ш-ш сказати, пташко? — люто настовбурчивши вуса, прошипів круглопикий. — Що я теж вовк?

Ірка побачила, як у сідлі гнідого зблиснув розчепіреними пазурами готовий до стрибка величезний кіт.

— Та ні, він, мабуть, хоче сказати, що ти теж мент, — буркнув дядько Микола, заспокійливо погладжуючи кота по спині.

— Якщо панству так завгодно, то я можу бути суддею, — попахкуючи незмінною цигаркою, вийшов на галявину Пилип із конопель. — Ми з хлопцями саме непогано розслабились і вирішили трохи розважитись.

Трійко дітлахів, котрі причаїлися в кущах, побачили, як на протилежному боці галявини, обираючи кращі місця, всідаються Пилипові волхви. Поплив сизий димок.

— Отже, працівнику правоохоронних органів ти, Балабане, не довіряєш, а для цього обкуреного готовий шоу влаштувати? — обурений майор навис над старшим соколом.

— Ми всю ніч будемо теревенити, чи все-таки битися? — поглядаючи на майора знизу вгору, відповів сокіл Балабан.

— Та краще б теревенили! — важко зітхнув дядько Микола. — Гаразд, утрьох судити будемо! Чи когось і це не влаштовує? — навіть Ірка в кущах зіщулилась під тим моторошним палаючим поглядом, яким незграбний, схожий на Дон Кіхота чоловік обвів галявину.

Коней відвели убік, троє суддів сіли обіч галявини.

— Ну що… — Дядько Микола зняв кашкета й пригладив рідке волосся — І не хочеться, а треба починати…

— Стійте! — з кам’яного кільця вийшов Рудий, котрий набув людської подоби.

Балабан презирливо гмукнув:

— Певно, злякався, молодий! Ну то що, повернеш Кречету його наречену…

— Щось я не зрозуміла, з ким же із них ця наречена? — крізь листя й сутінки спостерігаючи за подіями, що відбувалися на галявині, прошепотіла Тетянка. — Чого вони її одне в одного вимагають?

— Познущатися хочеш, Балабане? — Рудий гордо виструнчився. — А я не з лякливих! А як щодо твого Кречета? Слабо зі мною один на один, будь-якою зброєю, у людській подобі? Хто переможе — тому й дівчина.

— Авжеж, ти не з лякливих, — уїдливо мовив Балабан, але було видно, що за його глузливим тоном ховається тривога. — У вас із Кречетом різні вагові категорії! Ти ж удвічі більший!

— Ну хай іще когось із собою візьме, можна навіть двох, — знущально запропонував Рудий. — Якраз нормально буде!

— Синку, ти не захоплюйся, — буркнув у Рудого за спиною майор.

— Та годі вам, командире! Їхнього общипаного Кречета будь-яка відьма пляшкою пива збити може, — гмукнув Рудий.

— У мене таке відчуття, що я зараз почну вболівати за соколів, — сказала в кущах обурена Тетянка.

Білий кречет із нерівно вистриженим пір’ям злетів із кам’яної стели й ударився об землю.

— Годі! — невисокий здоровань із невідмитими плямами мазуту на обличчі гордо задер голову. — Б’ємось!

Вони стояли одне навпроти одного. Широкоплечий вовкулака легко тримав біля стегна десантний ніж. А низький сокіл вдягав на руку довгу, по лікоть, рукавичку, помережану гострими сталевими шипами.

— Цестус! Щось на зразок кастета, тільки крутіше — хоч зап’ястком, хоч ліктем бити можна, — прошепотів Богдан, з інтересом знавця спостерігаючи за підготовкою.

Перевертні зібралися в гурт кожен біля своїх кам’яних кіл.

Хижо пригнувшись, бійці рушили назустріч одне одному. Пружинячи на зігнутих ногах, вони кружляли, наче зібрались не битися, а танцювати. Вовкулака кілька разів змахнув на пробу ножем — досвідчений боєць, він не поспішав нападати. Затягнута в рукавичку цестуса рука сокола ставила блок… Опускалась… І Кречет нервово посміхнувся:

— Що, до неї на побачення ти так само поспішаєш?

Ніж полинув уперед. Але сокіл, легко вивернувшись, пропустив лезо повз себе. Шипи цестуса ледь-ледь не вдарили вовкулаці в скроню. Але Рудий ухилився…

Супротивники знову закружляли. Їхні руки швидко-швидко миготіли. Зблискував клинок, вибиваючи іскри із шипів рукавички, сталь билася об сталь.

— Ех, пивця б іще! — перебираючи ногами від хвилювання, мало не простогнав поміж глядачів молодий хлопець у джинсах.

Залізні пальці Рудого вправно схопили Кречета за плече, рвонули до себе, животом прямо на виставлений клинок. Соколи відчайдушно закричали…

І тієї ж миті цестус зметнувся, розбиваючи Рудому підборіддя й губи.

Бійці розлетілися в різні боки й завмерли один навпроти одного.

Кречет повільно прибрав закривавлену долоню від живота. Криво посміхнувся:

— Дурниця, подряпина! А от ти їй тепер навряд чи сподобаєшся! З такою пикою!

Рудий болісно ворухнув розідраним ротом:

— Забагато… балакаєш!..

Цівка крові текла у вовкулаки по підборіддю. Цівка крові текла в сокола по животу. Перші краплі впали на втрамбовану землю.