Розділ 6 Соколине полювання на мента

— Богдане, закрий рота! — роздратовано зажадала Тетянка. — Не розумію, що ти там таке незвичайне побачив!

— Не скажи, вражає,— не погодилася з нею Ірка. — Але рота, Богдане, ти все-таки закрий, а то на ідіота схожий.

— Що? — явно не чуючи дівчаток, буркнув Богдан, не відриваючи погляду від протилежного боку вулиці.

Там, у яскравому світлі юпітерів, задкував телеоператор, тягнучи за собою камеру. А на нього, ніжка перед ніжкою, ходою від стегна, ішла надзвичайно «фігуриста» білявка. Її волосся виблискувало яскравим золотом, ручки з рожевим манікюром ніжно обнімали чорну трубку мікрофона.

Манірно розтягуючи слова, блондинка розповідала:

— Ми йдемо по освітленому вогнями нічно-о-о-му місту: передусім, звісно ж, я! Ведуча програми «Гламу-у-урненько»! А ще наша чудесна знімальна група, наші милі-милі спонсори… — недбалою скоромовкою додала вона.

З-за спини оператора вискочив лисуватий чолов’яга з якимись папірцями в руці й голосно прошипів:

— І ще!..

— Ще? А хто ще? — дівчина здивовано глянула здоровенними, просто величезними яскраво-зеленими очима й роззирнулася навсібіч.

Лисий чимдуж замахав папірцями.

— Ой, ну звісно ж! — раптом згадала блондинка й байдужим тоном мовила: — І ще ви, любі телеглядачі!

Обхопивши руками лису голову, чоловік розпачливо завив:

— Прямий ефір!!!

Зате білявка переможно посміхнулася посмішкою людини, котра виконала важку, але дуже потрібну роботу, кліпнула довжелезними темними віями й раптом глянула поверх голови оператора прямо туди, де саме стояв Богдан, умліваючи від захвату.

У хлопчака аж подих перехопило й запаморочилося в голові. Ще ніхто й ніколи та-ак на нього не дивився! Він навіть не припускав, що дівчата взагалі вміють отак дивитися!

— Іди вже, витріщився! — Тетянка сердито штурхнула його в спину, штовхаючи в темну арку двору.

Похитуючись і раз у раз озираючись, Богдан зробив крок. Позаду чимчикували дівчатка.

— Усі хлопці — психи, а наш — особливо! — бурчала Тетянка. — Було б від чого дуріти. Зуби штучні, волосся фарбоване, фізіономія в штукатурці в три шари… І груди, напевно, силіконові! Справжні такими не бувають!

— А раптом усе справжнє? — гмукнула Ірка.

— Яке мені діло: справжнє воно чи фальшиве? Мені не цікаво! — Тетянка так палко обурилася, що подруга їй не повірила, але зволіла облишити цю тему.

— Слухайте, а може, нам не варто тут стирчати? Давайте на проспекті поки що погуляємо. Там хоч ліхтарі горять, а тут темінь непролазна й узагалі незатишно, — Ірка зіщулилась. — Прийдемо, коли майор повернеться.

— І справді, давайте! — стрепенувся Богдан. — На зйомки подивимося!

— Стій на місці! — Тетянка зміряла хлопчака презирливим поглядом. — Зйомки він подивиться! А майор потім нас не впустить. Двері не відчинить — і все, — похитала вона головою.

Трійця тупцювала біля під’їзду майорського дому. У під’їзді було зовсім темно, пахло сирістю й борщем. Посеред двору стирчав обезглавлений ліхтар — цементний стовп із начисто знесеною верхівкою. Навіть світло вікон губилося в тіні піддашшя над входом.

Тетянка теж зіщулилась — і справді незатишно. Але сказала строго:

— Перехопимо майора, коли він додому йтиме. Це наш єдиний шанс.

— Єдиний — так єдиний, — змирившись, кивнула Ірка й раптом тихо поскаржилася: — Мені постійно здається, що от-от спалахнуть червоні очиська мого сьогоднішнього гостя! — Вона із острахом зиркнула на глуху пітьму двору.

Богдан нарешті отямився від мрійливої задуми. Йому стало незручно: Ірка від страху тремтить, а він розфантазувався про різні дурниці! Співчутливо посапуючи, хлопчак запропонував:

— А давайте майора прямо у квартирі зачекаємо! Ви ж відьми! Відімкнете за допомогою замовляння замок або у кватирку залетите.

— Ти що, зовсім здурів — у майоровій квартирі такі замовляння накладати?! — вигукнула Тетянка.

— Тому що він перевертень?

— Тому що він мент! — закричала Тетянка.

— А що, за чаклунство — як за хуліганство, п’ятнадцять діб дають? — здивувався Богдан.

— Ні. Просто мент, заскочивши у своїй квартирі сторонніх, зазвичай ду-уже нервово реагує. Ще застрелити може!

— Або покусає,— зітхнула Ірка. — Чекаємо.

Звук кроків повідомив, що довго чекати їм не доведеться. Хтось ішов по роздовбаній асфальтовій доріжці, зі звичною впевненістю обминаючи вибоїни. Раптом ритм кроків збився, вони сповільнилися, а потім і зовсім стихли. Своїм гострим слухом Ірка почула, як незнайомець тихо, зовсім нечутно для звичайного людського вуха, звернув геть зі стежини й обережно ступаючи, подався запилюженим газоном, тихенько заходячи позаду дітлахів. Вона почула легесеньке-легесеньке, наче шурхіт крила метелика, шелестіння тканини й уловила запах металу й мастила.

— І справді, нервово реагує,— буркнула вона й, трохи підвищивши голос, сказала: — Майоре, це ми!

На мить усе стихло, потім до Ірки долинуло полегшене зітхання й ледь чутне клацання затвора — майор поклав пістолет до кишені. Темна постать матеріалізувалася з мороку прямо перед дітлахами.

— Ну і чого ви отут затаїлися? — не здоровкаючись, похмуро буркнув майор. — Нічого не знаю, нічим допомогти не можу й узагалі, ви не вчасно! — Роздратовано тупаючи, він рушив нагору сходами.

Друзі перезирнулися й поквапилися слідом.

Гучно брязкаючи ключима, Ментівський Вовкулака відімкнув двері, підозріло глянув на дітлахів, страдницьки звів очі до брудно-білої стелі сходової площадки, потім щось пробурмотів собі під ніс й пропустив гостей до квартири.

— Мені не те що ваші, мені б свої проблеми розгребти! — майор кивнув на завалений грубими папками стіл. — Ось, із відділку сюди понатягував. Передадуть мої справи іншому, а в мене в паперах така плутанина, що просто шерсть дибки! — Він пішов у кухню, хряснув дверцятами холодильника й повернувся, тримаючи в руках пляшку пива. Буркнувши: «Вам не пропоную», — плюхнувся в крісло й утомлено витяг ноги. — Мені працювати треба, не піднімаючи голови, а я весь вечір у нотаріальній конторі просидів! Усі кишки мені вимотали й душу вийняли!