Розділ 14 Корпорація навиворіт

Ірка перебільшувала. Іващенко чекав, і на його обличчі вимальовувалася не злість, а терпіння й покора. Чи то він сприймав дитяче перешіптування за частину чаклунства, чи то просто твердо вирішив не втручатися. Від злості була готова луснути сама Ірка. Вона геть не розуміла, що відбувається довкола неї й із нею самою!!!

Це Тетянці вона могла морочити голову — мовляв, знати не знаю, що там вовкулака на сходах робить, і взагалі я його звідси не бачу… Але ж обдурити себе було куди складніше. Так, вона не бачила вовків, але вона їх… відчувала. Кожного з них. Вона знову відчувала те сильне, виразне, що Ментівський Вовкулака називав нюхом і що було так не схоже на звичайні, звичні запахи. Слухом, що загострився до нелюдської межі, вона чула, як вовкулаки беззвучно снують по коридорах. І ще вона просто знала, відчувала всім своїм нутром, де перебуває кожен із них. Її слова про вовчий радар зненацька стали реальністю, і центром цього радара була вона сама, Ірка Хортиця.

Не можна сказати, що вона дивилася очима вовків, але якимось чином тварюки миттю повідомляли їй про все, що бачили, чули, нюхали, про все, від чого їхня шерсть ставала дибки, а сильні ноги напружувалися. Очікування боротьби зовсім не лякало, а п’янко вабило передчуттям полювання. Справжнього полювання на сильну, хитру здобич. І тріумфальний мисливський клич клекотав в Ірчиному горлі, лоскотав ніс, наче бульбашки мінералки.

Несподівано їй стало весело, і навіть чергове зникнення кольорів перед очима її більше не лякало — навіщо вони взагалі, адже зараз ніч? Головне, що тепер вона бачила все довкола неймовірно чітко. А ще відчувала: бажана здобич десь поруч. Причаїлася й стежить за ними з укриття настороженим поглядом. Здобич готова тікати й заплутувати сліди, вона навіть готова до боротьби, але страх уже закрадається в її серце, бо вона побачила зграю, яка йде по її сліду. Залишилось тільки виманити дичину зі схованки.

Ірка торкнулася піджака, що висів у неї на руці, струснула його й хижо посміхнулася:

— Будеш у нас замість свого господаря.

Ірка запустила одну руку в рукав, а іншою штовхнула двері найближчого офісу. Тихесенько рипнувши, ті прочинилися. Відьмочка заплющила очі, зосереджуючись:

— Цеглина до цеглини — стоїть будована мурина, а хто той мур складав, хто його будував — того й влада. Володарю своєму підкоряйся, будівнику відкликайся. Секрети відкривай, що сховала, — вивертай… — різким ривком Ірка вивернула рукав піджака.

Стіна луснула, мов напнута на барабан шкура, її розірвало буквально вдрузки.

Столи, стільці, комп’ютери, канцелярське приладдя, шматки якогось кабелю — напханий, перегодований мотлохом офіс здавалося блював, його ніби вивертало навиворіт. Правильний тривимірний простір вигинався в зворотний бік.

Те, що відбувалося, з одного боку, нагадувало малоприємний фізіологічний процес, а з іншого — сцену глобального катаклізму з малобюджетного фільму-катастрофи. Нажахані вовки шугонули в різні боки — тільки пазурі ковзнули по лінолеуму. Але на Ірку все це майже не справило жодного враження.

Замислено оглянувши нутрощі офісу, відьмочка розчаровано похитала головою:

— А якщо не маєш таємниць, залишайся, як була…

І за мить усе повернулося на місце.

Іващенко ковтнув слину, відчуваючи, як тверда пробка страху не дає слині просочитися в горло, і одним оком зазирнув досередини офісу. Перед ним постала знайома й звична картина: темна кімната, у глибині біліють стелажі й пластикові корпуси комп’ютерів.

За його спиною презирливо пирхнула Ірка. Вовкулаки поверталися, сором’язливо піджавши хвости, і навіть кінчики шерстинок на їхніх вухах не приховували, як перевертням прикро за свій переляк. У всякому разі, Ірка відчувала і їхню зніяковілість, і клятвену обіцянку більше ніколи-ніколи…

— Авжеж, сподіваюся, — відповіла вовкам відьма. — Інакше яка від вас користь? Ну що, далі?

— Он там мій компаньйон десь півроку назад постійно щось ремонтував, — Іващенко махнув рукою туди, де довгою змією тягнувся коридор.

Ірка підійшла до стіни й знову забелькотіла:

— Стінка міцно стоїть, не хитається, за наказом володаря відчиняється…

Кишеня піджака хвацько вивернулась назовні обтріпаним швом.

Стінка вигнулася, роздулася й вивернулась навиворіт. Цього разу все обійшлося без додаткових спецефектів. Вовки легко відскочили вбік і насторожились, вишкіривши ікла й приготувавшись до миттєвого стрибка.

— Ми мали рацію, — не вірячи власним очам, прошепотів Іващенко. — Мій компаньйон справді будував тут потаємні ходи! Лазив по них, підслуховував і підглядав! От як він, гад, завжди про все знав!

Стінка відкрила вузесенький — людина могла пройти тільки боком — хід, що, схоже, вів від кабінету компаньйона в бік комп’ютерної зали.

— Але його самого тут немає, — розчаровано мовила Ірка. — Уперед, уперед!

Вона встала й кинула скоромовкою вздовж усього довгого коридору, що повертав у кінці:

— Мури-стіни, схованки та лази, відкривайтесь всі одразу, — і, відірвавши край підкладки, вивернула навиворіт увесь піджак.

Стіни ожили. Будинок почав здригатися в судорогах і спазмах, наче живий організм. Одразу за поворотом почувся дикий, зляканий лемент.

— Попався! — радісно закричала Тетянка, кинулася на галас і здивовано спинилася.

Прикутий наручниками до батареї, у коридорі сидів той самий чолов’яга, якого Ментівський Вовкулака залишив чекати повістки до суду. По обидва боки від нього виверталися назовні черговий таємний хід і господарська комірчина. Чолов’яга кричав, упирався спиною в батарею й чимдуж дубасив об підлогу каблуками черевиків із крокодилячої шкіри. Схоже, сподівався сховатися в щілині між радіатором та стіною.

— Хто секрети нам відкрив, повернувся, став, як був! — по черзі вказуючи пальцем на обидві вивернуті стіни й, немов у дитячій лічилці визначаючи, кому бути заводіякою, прокричала Ірка.

Стіни миттю «закрилися». Увесь червоний, чоловік, судорожно хапаючи ротом повітря, впав на підлогу. Вовки прослизнули в затінок, а люди стовпилися довкола в’язня. За мить до них приєднався й майор. У людській подобі.