СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА ВІДЬОМ Розділ 1 Яринка — бісова дівка

У надніпрянських губерніях з давніх-давен збереглися сказання про природних та навчених відьом та відьмаків, які володіють здібністю до перевтілень, нічних полетів, здатністю морочити, відводити очі, а також страшним даром володарювання над самою природою…

З книги «Стародавні перекази українського народу»

Вони з’явилися знову. Величезний, просто гігантський кіт сидів на яблуні — гілка прогиналася під його вагою. Товстий, наче палиця, триколірний хвіст недбало звисав, і лише його кінчик роздратовано й загрозливо здригався. А на вулиці, за дошками похилого паркану, стояв пес. Високий і сухорлявий, він пружно погойдувався на надто тонких і довгих лапах. У плавних рухах вузької, немов шило, морди було щось відверто зміїне. Ірка з жахом зрозуміла, що здавлене гарчання, яке клекотіло десь у глибині собачої горлянки, теж нагадує шипіння величезної змії. Дівчинка мимохіть відступила назад. Пес повільно повернув голову в її бік, немовби зачувши цей рух. Зовсім білі, затягнені каламутними більмами очі вп’ялися в Ірку, немов придушуючи своїм сліпим поглядом лемент дівчини, що ось-ось міг злетіти з її вуст. Дівчинка зрозуміла: тварина сліпа! Але вона чітко відчувала, що пес слідкує за нею — пильно й підозріло. Білява каламуть його очей здригнулася, присунулася ближче. Ірка відчула, як повільно й неминуче на неї насувається липкий, огидний туман, огортає, затягує… Ірка безсило завмерла в його щупальцях, безпомічно поринула в сліпу глибину собачих очей… Вона слабко стисла кінчиками пальців стару запилену фіранку біля входу, немовби намагаючись за неї втриматися. Але пручатися було вже не сила. Безвільно гойднувшись, вона зробила крок назустріч псові.

Дике, нестямне та ще й огидне котяче нявкання залунало на весь сад. З-за сусіднього паркану, б’ючи крильми й відчайдушно каркаючи, злетіла нажахана ворона. Ірка здригнулася. Її піднята нога перечепилась за високий ґанок. Дівчинка похитнулась. Миска з кормом випала в неї з рук…

Під гуркіт і блискіт старого тазка та бризки курячої побовтюхи Ірка впала через ґанок і стала рачки. Коліна її опинилися на мокрій ганчірці, а долоні й лікті боляче вперлися в цемент сходів. Посудина, кілька разів стрімко перекинувшись у повітрі, приземлилася точнісінько на худий Ірчин задок, що стримів над сходами. Та так і лишилася, зар-раза!

На якусь мить Ірка завмерла, потім повільно повернула голову. Тихенько застогнала від болю в забитих руках, а ще більше — від образи.

— Прямо таз на тазі, — пробелькотіла вона й різким рухом скинула миску.

Та грюкнула об цегляну стіну й урешті-решт упала в траву, а з будинку залунав старечий голос:

— Яринко, ти шо там таке виробляєш, бісова ти дівка?!

Покректуючи, Ірка звелася на ноги. Швиденько лизнула садно на долоні, обернулася, засмучено розглядаючи позаду свої джинси — тепер доведеться прати.

Відкинувши набік фіранку, на порозі з’явилася бабуся. Вона глянула на забруднену Ірку, курячий корм на сходах, тазок, що валявся в траві, й гнівно ляснула себе по колінах:

— Ну шо за дитина! Це ж не дитина, це ж кара Господня! Курям дать — і того не подужа. Нє, ну як це ти такого наробила?

— Та ти ж сама сто разів казала, що на нашому ґанку вбитися можна! — огризнулась Ірка й переконливо тицьнула в ґанок носком кросівка.

Бабуся на мить розгубилася. Ґанок і справді був аж надто високий. Переступаючи його, вона постійно буркотіла, що не завадило б його спиляти. Якось вона навіть була покликала сусіда-теслю, але потім довго лаялася, обзиваючи його куркульською пикою й погрожуючи написати скаргу до податкової інспекції. Сусід був непитущий і не хотів працювати за бабусину вишневу наливку. А по-сусідському теж допомогти не згодився. Сусіди взагалі не дуже-то й хотіли допомагати бабусі. Та, якщо чесно, їх і не можна було за це звинувачувати.

— Так я ж стара! — оговталася тим часом бабуся. — Мені он скільки годів! А ти молода, маєш через ґанок козою стрибати, а не каракатицею лазити.

— Козою нехай усякі кози й стрибають! — пробуркотіла Ірка й послинила подряпину на лікті. Подряпина запекла.

— Поогризайся, поогризайся мені, — пригрозила бабуся й розважливо примружила очі, оглядаючи розкиданий корм. — Ти, Яринко, нову їду курям не роби, цю собери. По кутках зішкрябай, сміття повиймай, і квит.

— Ага, зараз-з-з! Теж мені попелюшку знайшла — дрівець на місяць наперед нарубай, на рік кави намели. Витягни з-під хвостів сто трояндових кущів.

Дочекавшись, доки бабуся пошвендяла собі назад у будинок, Ірка нашвидкуруч зібрала в тазок найбільшу купу розсипаного корму, додала трохи свіжого й потягла його до курей.

Вона намагалася не дивитись на яблуню, на вулицю також, хоча й знала, що ані гігантського кота, ані моторошного собаки вона там уже не побачить. Аж ось на доріжці в глибині саду почулися чиїсь тихі кроки. Руки в дівчини затремтіли, корм у тазку загрозливо сколихнувся. Ні ж бо, годі тремтіти! Ірка широко замахнулася мискою. Хто б там не був — зараз він своє отримає!

Між деревами промайнула вдягнена в джинсову сорочку постать, і з-за рогу вийшла Тетянка. І спинилася.

— Ми що, посварились? — секунду помовчавши, поцікавилась вона, здивовано поглядаючи на Ірку, яка вже приготувалася було жбурнути тазок.

— Тьху ти! — Ірка відчула, як від серця враз відлягло. Тазок видався неймовірно важким, і вона поставила його на землю. — Скрадаєшся, просто як… Як не знаю хто! Ти звідки тут узялася?

— У тебе задня хвіртка відчинена! — винувато відповіла Тетянка.

— Особисто в мене жодної задньої хвіртки нема, — в’їдливо сказала Ірка. — У моїй фігурі існування хвіртки взагалі не передбачене!