37. Віка. Мости спалено

Мені було дуже прикро, що Ян усе зрозумів. Хоча, звісно, ми жили в одному місті і рано чи пізно він би про все дізнався. Але все одно навіщо я відчинила ці двері? Треба було взагалі не подавати виду, що я вдома…

Одночасно з цим я дивилась на нього і розуміла, як сильно за ним скучила. Подумала, що якби він захотів повернутися до мене, я б пробачила йому все, і ніколи б не згадала про те, як він покинув мене. 

Але я не хотіла, щоб він робив це з жалості чи з обов'язку. Я залишила цю вагітність не для того щоб маніпулювати Яном чи ким-небудь ще. Мені просто хотілося мати рідну людину, яка ніколи мене не зрадить і не залишить…

— Віко, вона моя? — знов повторив він, уважно дивлячись на мене.

— Яке це має значення? Ти ж прийшов, щоб розлучитися…

— Якщо дитина моя, то нас не розлучать… — він виглядав шокованим. — І взагалі, ти не відповіла. Вона моя? 

— Ну припустимо твоя, і що тоді? — я з викликом поглянула на нього.  

— Я хотів цю дитину, — він зітхнув. — Чесно хотів. 

— Тобі може народити дитину Злата…

— Я кохаю її, — він опустив голову. — Але якщо це моя дитина… Я не буду розлучатись з тобою.

— Але ми все одно не будемо разом, тоді який сенс у цьому? 

— Ми можемо спробувати, я знаю, що ростити дитину самій дуже важко, — він знов поглянув на мене. — Ти ж знаєш про мою матір… Я не хочу тобі і своїй дитині такої долі.

— Але ти не кохаєш мене…

— Я не буду зраджувати, — Ян зітхнув. 

— І все одно вже не буде так, як раніше. Ми будемо чужими по факту людьми, яких об’єднує лише дитина… Я не хотіла б такої долі для неї. 

— Ми можемо спробувати все спочатку, ти важлива мені, це не змінилось. 

Я мовчала. Мені дуже хотілося, щоб ми дійсно спробували все спочатку. Але разом із тим я розуміла, що Злата все одно завжди стоятиме поміж нами. І що Ян буде нещасним, коли заради обов’язку переді мною відмовиться від кохання. 

Я пригадала ту останню ніч, яку він ночував удома, і як мені було погано. Подумала, що не хочу так прожити усе життя — знаючи, що він думає про іншу, і це не зміниться. В принципі, своїми словами “це не змінилось”, Ян сам підтвердив, що ніколи й не кохав мене. 

— Це не твоя дитина, — сказала я. 

— Як — не моя? — він насупився. — Коли б ти встигла… — ця фраза звучала не дуже впевнено.

  — Ти думав, що я все життя буду страждати і чекати твого повернення? — запитала я. — Якщо так, то мушу тебе розчарувати, бо на світі, крім тебе, є й інші чоловіки…

— Які інші? Я не розумію… — він виглядав розгубленим, але в той самий час я помітила, що він все ж зрадів цій новині, хоч і намагався не показувати цього.

В той час як я думала, що буду мучитись через його зради, якщо він повернеться, він зараз стояв і майже відкрито радів, що я спала з іншим чоловіком…

— Наприклад, чоловік твоєї Злати, — мені захотілося щоб їй було так само боляче, як і мені. Зрештою, це була правда, він дійсно ночував у мене…

— Арс?! — в шоці перепитав він. — Як? Коли? — тепер вже він не виглядав таким щасливим, як мить тому.

— Коли ти забрав свої речі і вимівся звідси, — сказала я холодним тоном. — Думаю, тобі варто це зробити і зараз. 

— Ніколи б не подумав, що насправді ти таке стерво, — насупився Ян. — Он значить як, ти їй типу мстилася? Переспала з її чоловіком за те, що вона була зі мною?

— Думай, як хочеш, — я знизала плечима. — Між іншим, він значно кращий у ліжку, ніж ти. Думаю, Злата за ним потайки шкодує…

— Не смій так казати, вона кохає мене, завжди кохала, — відповів Ян. — Тепер ти даси розлучення? І мені не доведеться за тобою бігати, як за маленькою, і вимолювати це?

— Так, з великим задоволенням дам тобі це кляте розлучення, щоб ти відчепився нарешті від мене! 

— Тоді я пришлю час і місце. Не ігноруй мої повідомлення до розлучення, — сказав він роздратованим голосом.

— Добре, — я вказала рукою на двері. — Тобі пора. До зустрічі.

— Раніше мені було принаймні шкода тебе, тепер і цього нема. Сподіваюсь, наша зустріч в РАЦСі стане останньою, — на цих словах він вийшов з квартири, сильно грюкнувши дверима. 

Я відчула, що мене не тримають ноги. Сіла просто на підлогу, обпершись спиною на стіну. Здавалося, в грудях бракує повітря, і так буде завжди. Хотілося плакати, але сліз не було. Мабуть, це була найгірша мить у моєму житті, гірша навіть, ніж той день, коли Ян від мене пішов. 

Тоді у мене принаймні залишалася надія, що станеться якесь диво, і ми знову будемо разом. А тепер я усвідомила, що цього більше ніколи не буде. І від цього так сильно заболіло серце… 

Друзі, дякую всім за підтримку та інтерес до моєї книги! Я відкрила на неї передплату, але ціна мінімальна, і залишиться такою впродовж двох тижнів. Знижки із неї не буде. Потім книга стане дорожчою. Тому купуйте не відкладаючи, прямо зараз.