36. Ян. Відкриття, яке шокувало

Коли я побачив чергову зіпсовану сорочку, нову, яку я тільки-тільки купив, бо попередні три Злата вже вбила, то підтис губи. Вона вмудрилась посадити її, тепер та виглядала, як дитяча. 

Мені інколи здавалось, що вона спеціально все робила погано, щоб я більше її не просив і все робив сам…

Я взяв сорочку і пішов до її кабінету. Злата сиділа над черговим малюнком, здавалося, вона повністю поринула в роботу і не бачила й не чула нічого навколо себе. 

— Злато, — я зітхнув. — Ти зіпсувала ще одну мою сорочку…

— Що трапилось? — вона підвела на мене очі. — Що я знову не так зробила? 

— Вона тепер як дитяча, — я приклав сорочку до себе. — Я в неї навіть не влізу! 

— Може, то була якась неякісна тканина, — вона знизала плечима. — В Арса всі сорочки нормально пралися. 

— Може він просто не хотів тебе засмучувати, — я насупився. 

 — Значить, ти розчарувався в мені? — сумно спитала вона. 

— Просто не думав, що жінка в тридцять плюс, яка прожила в шлюбі десять років, може бути настільки непристосованою до сімейного життя, — я зітхнув. 

 — То може ти вже хочеш повернутися до Віки? — запитала Злата. — Я тебе не триматиму... 

— Інколи мені здається, що ти спеціально все це робиш, що ти сама не хочеш бути зі мною, не хочеш, щоб мені було комфортно, — хмикнув я. 

 — Мені здається, що ми говоримо різними мовами — ти не розумієш мене, а я тебе, — сказала Злата. — Я куплю тобі нові сорочки, можеш не хвилюватися…

— Невже я так багато прошу? — запитав я. — Довбану сорочку і штани, вечерю, все, більше нічого! Це не такі драконівські вимоги…

 — Ти працюєш, і я працюю, але я не вимагаю від тебе ще чогось, це несправедливо, — сказала вона.  — Вечерю я вже готую щоразу нову, щоб тобі не набридало… А ці сорочки… блін, я не знаю, чому так вийшло. Може, в машині якась несправність? Увімкнулася надто висока температура? Я в цьому не розбираюсь!

— Може, варто було б хоча б спробувати розібратись? Чи тобі просто фіолетово на мене?

 — Я ніколи не думала, що ти такий… — вона відвернулася від мене. — Хоча, згадуючи, як ми розійшлись тоді, в універі… Можна було б передбачити, що ти й досі такий само егоїстичний і байдужий до того, що відчувають ті, хто поруч…

— Авжеж, ти напартачила, а винний я, як інакше, — я зітхнув. — Піду прогуляюсь…

На цих словах я розвернувся і вийшов з її кабінету. Пішов до передпокою, взувся, накинув куртку, взяв сумку і телефон і вийшов з квартири.

Може, вона злиться, що я не розлучився? Може в цьому вся проблема? Я відкрив листування з Вікою і знову написав їй, сподівався, що, може, цього разу вона відповість.

На диво, вона дійсно відповіла, але сказала, що її не буде вдома. Але я знав, що буде, не в її характері десь гуляти пізно ввечері.

Я вирішив пройтись пішки до колишньої квартири. Часу до повернення Віки з роботи було якраз вдосталь для цього…

***

Коли я підійшов до квартири, то, не давши собі зайвий раз подумати, подзвонив у двері. Мені здалося, що за дверима почувся легкий шум, але ніхто не відчинив. 

— Віко, відчини, — сказав я. 

 — Що ти хочеш? Я ж сказала, що не буду з тобою говорити, — пролунав з-за дверей її голос. 

— Ми маємо поговорити, — вперто повторив я. — Нам треба розлучитись, ти ж це розумієш? Ти читала мої повідомлення?

 — Так, читала, — сказала Віка непримиримим тоном. — Що тобі прислати, які документи? Підеш сам і напишеш заяву про розлучення, у мене немає часу. 

— Вийди, — знову сказав я. — Відчини двері. 

 — Навіщо? Що ти тут забув? Свою куртку?

Вона відчинила двері, але ледь -ледь і просунула в щілину куртку. 

Я ж все ж відштовхнув двері, щоб пройти всередину, і раптом побачив, що Віка відвернулася від мене.

 — Вийди, бо я викличу поліцію, — сердито сказала вона. 

— З тобою щось не так, — я обійшов її і тепер зрозумів, що саме було "не так". — Живіт… Ти — вагітна… — в шоці сказав я.