34. Арс. Найдовша ніч

Коли я побачив Злату, всередині ніби щось обірвалось. Зараз, перед цією будівлею, я врешті-решт зрозумів, що це дійсно кінець. 

Більше не буде спільних сніданків, її теплих поглядів, спільних вечорів, кіно і кафешок по вихідних, вона більше не буде усміхатись мені, не буде поруч. 

Якби я все тримав в собі, можливо, все ще можна було б налагодити… А може, якщо чашка вже тріснула, то ніяке маскування не врятує… Хто знає. 

Я підійшов ближче і зазирнув їй в очі. Не знаю, що я хотів там побачити… Що їй шкода? Що вона шкодує, що так вчинила зі мною? Чи що шкодує про те, що обрала його? 

Але в будь-якому випадку, знов бути жалюгідним я не збирався. Навіть якщо я кохаю її і ніколи в житті не забуду, далі так продовжуватись у будь-якому разі не може. Ми і так довго протримались у цьому тонучому кораблі…

— Привіт, — врешті-решт привітався я, зітхнувши.

— Привіт, — сказала вона. 

— Ну що, готова йти в вільне плавання? — запитав я. — Чи ви одразу зіграєте нове весілля?

— Ще не знаю, — сказала Злата. — Ми не говорили з Яном на цю тему. 

— Сподіваюсь, ти будеш щаслива, — я відвів погляд.  — Ну що, ходімо?

— Ходімо, — Злата якось дивно глянула на мене. — А ти з кимось зустрічаєшся зараз? 

— Яке це має значення? — відповів я питанням на питання.

— Хочеться, щоб ти був щасливим, — тихо сказала вона. 

— Мені теж хочеться цього, от тільки не факт, що я тепер зможу комусь довіряти, —  я зітхнув.

— Вибач, але якби я продовжувала прикидатися, що все добре, то це було б тільки гірше, — вона зітхнула. 

— Це правда, — не став заперечувати я. — Він робить тебе щасливою?

— Ну, в нас не все ідеально, — сказала вона. — Але все ж я щаслива…

— Що ж, значить, не дарма ти мене покинула, — я зітхнув. 

— Я б хотіла, щоб ми залишилися друзями, хоча це звучить і по-дурному, — вона зазирнула мені в очі. — Ти все ж близька мені людина, і я хвилююся за тебе. 

— Ну, не буду обманювати, друзями ми навряд будемо, Злато, - відповів я. —  Важко дружити з коханою людиною, яка тебе зрадила і покинула…

— Ти теж мене зраджував, — не втрималася вона, з її обличчя  відразу  зникла усмішка. 

— Так, — я кивнув. — Це правило діє в обидва боки. Ми не зможемо дружити.

— Що ж, тоді так і буде, — кивнула вона. — Давай закінчимо з цими формальностями і дозволимо одне одному жити власним життям…

***

Коли ми вийшли з РАЦСу, я знов подивився на неї. Вона була далека, як ніколи раніше. 

— Бувай, Злато.

— Бувай, Арсе. Щасти тобі.

— І тобі, — я зітхнув, розвернувся і потім сказав: — Зміни прізвище, добре?

— Я візьму своє дівоче, — сказала вона після паузи. 

— Добре, — я кивнув. — Бувай…

***

Цього вечора я знову напився, пішов у той самий бар, що й тоді, коли ми зі Златою розійшлись. 

Якась дівчина знов приставала до мене і відпускала недвозначні натяки, але я її відшив у доволі грубій формі. Дозволив собі ще раз набухатись, але вирішив, що це буде останній раз, коли я сумуватиму за нею і жалітиму себе… Вже завтра все буде інакше…

Коли я повернувся додому, то ліг у ліжко, але все одно не міг заснути: навіть алкоголь не допоміг, хоча зазвичай допомагав. 

Я встав з ліжка і пішов до кабінету. Взяв наші альбоми: само собою, вона їх не забрала. 

Якоїсь миті рука потягнулась, щоб відкрити один з них, але замість того, щоб розгорнути його, я почав складати всі альбоми один на одний. Потім відніс цей стосик на кухню, дістав пакет з супермаркету і запхнув туди всі альбоми до єдиного. А далі нашвидкоруч вдягнувся і виніс цей пакет на смітник. Все ж рука не піднялась викинути пакет у сам смітник, я поклав його поруч. А потім пішов назад до квартири. 

Тепер, як не дивно, захотілось спати. Я заплющив очі і одразу провалився в сон, сподіваючись, що новий день настане якомога швидше. Навіть найдовша ніч закінчується і сходить сонце, і сьогодні воно теж зійде…