30. Арс. Перстень царя Соломона

В барі я пив шот за шотом, хотілось забути все, що трапилось, хотілось відволіктись... В якусь мить до мене підійшла симпатична дівчина в червоному міні і запитала:

— Можна скласти вам компанію? 

— Ну, дружина сьогодні пішла від мене, то я типу вільний, — я махнув рукою. — Що тобі замовити?

 — Можна коктейль, — усміхнулась вона. — На ваш смак. 

— Бармене, коктейль дівчині! Найсмачніший! — гукнув я бармену.

Той швидко виконав замовлення і подав дівчині коктейль. Вона відпила ковток і лукаво поглянула на мене:

— То ви святкуєте початок холостяцького життя? 

— Щось таке, — відповів я. 

— Який збіг, я якраз вчора розійшлася з хлопцем, — вона сумно зітхнула. 

— Ого, а що у вас трапилось? — запитав я.

— Пішов до моєї подруги, — дівчина відпила ще ковток коктейлю, дивлячись на мене з-під напівопущених вій. 

— А моя пішла до психолога, — я усміхнувся і відпив алкоголю. — Видно, жінки дійсно люблять вухами.

— Вона якась дивна, піти від такого шикарного чоловіка…

— Він виявився її першим коханням, — я зітхнув.

— Ну, може це й на краще, — сказала вона. — Зате ти тепер можеш знайти собі набагато кращу дівчину… Нічого, що я на “ти”? 

— Теж правда, — я кивнув і почав шарити по кишенях. — Чорт, де мої ключі…

— Може, в машині? — запитала дівчина.  — У тебе є машина? 

— Є, але я був без неї, бо знав, що напʼюсь, — відповів я і відкрив контакти. Подумав написати Віці… Дурна ідея. 

— Хочеш, можна поїхати до мене, — вона усміхнулась. 

— Дякую, але я занадто пʼяний, — я все ж збрив цю дівчину.

Вона ледь насупилась.

— Ну, можеш відпочити…

— Окей, — сказав я.

І в цю мить мені на телефон прийшло повідомлення:

“Від мене пішов Ян.”

“Знаю, пішов трахати мою дружину, яка теж пішла від мене :)” — відповів я.

Ми ще трохи попереписувались, а потім вона несподівано запросила мене до себе:

“Якщо хочете, можете переночувати в мене…”

Ну що ж, сама напросилася… Я відповів, що приїду…

***

Коли я прокинувся, то відчув, що поруч зі мною хтось лежить.

Розплющив очі і побачив біля себе сплячу Віку. 

— Ого…

 Вона знічено поглянула на мене:

— Ти вчора не захотів відпускати мене…

— Нічого не пам’ятаю… — зізнався я. — Але дякую.

— Зварю кави, — вона швидко встала з ліжка, зав’язуючи халат, і не дивлячись на мене.  — Ти написав Златі про ключа? 

— Не пам’ятаю… — я взяв мобільний, який якраз лежав на тумбочці. — О, писав…

— Це добре, — сказала Віка. — Принаймні, зможеш потрапити додому…

— Пробач, що заявився отак…

— Та все нормально, ти вчора просто забагато випив, я переживала, щоб не вліз у якусь халепу… Все-таки ми, можна сказати, не чужі люди, — вона якось криво усміхнулася. 

— Дякую, навіть не знаю, що б було, якби не ти… —  зізнався я. — Пам’ятаю, до мене в барі клеїлась якась малолітка…

— З такими краще не зв’язуватися, можуть почистити кишені…

— Ну, слава богу, я до неї не поїхав… Дякую.

  — Хочеш прийняти душ? Зараз дам тобі рушник, — Віка відчинила шафу і дістала звідти новий, запакований рушник.

— Це буде зручно?… Я і так напружив тебе…

— Та все нормально, — вона взяла щітку для волосся і почала причісуватися. — Трохи вмиєшся, вип’єш кави, і будеш почуватися краще. Якщо болить голова, можу знайти таблетку. 

— Дякую тобі, — тихо сказав я. — А таблеткам я не довіряю…

— Ян говорив так само, — тихо сказала вона. 

— Гад твій Ян, забрав мою дружину…

— Вона сама йому писала, — сказала Віка. — Що ти не повинен дізнатися…

— Невже я такий поганий чоловік… — я зітхнув.

— Мабуть, у них просто знесло дах на фоні ностальгії за минулим, — вона знизала плечима. — Якась вікова криза, коли люди сумують за молодістю…

— Як ти? — я зазирнув їй в очі.

— Я не знаю, що мені робити, — зізналась вона. — То хочеться їхати до нього, просити повернутися… То навпаки назавжди викреслити його зі свого життя…

— Не їдь, він цього не гідний…

— А ти як?  — тепер уже запитала вона. 

— Фігово, — не став приховувати я. — Я кохав іі.

— Але у вас були проблеми і до зустрічі з Яном? Чомусь же ви вирішили звернутися до психолога?